Рятувальник, який став одним із героїв фільму «20 днів у Маріуполі», що отримав Оскар, так і не зміг додивитися стрічку. Коли він побачив, як його дружина стоїть закутана в ковдру на тлі зруйнованої пожежної автівки, а десь там триває евакуація його сина з-під завалів — вимкнув фільм, оскільки він був для нього занадто важким — морально.
Фото Максима Повненького з особистої сторінки у "Фейсбук"
У 2021 році Максим Повненький, рятувальник з окупованої Донеччини, поїхав з Краматорська у Маріуполь — на той момент безпечне місто, розташоване всього за кілька кілометрів від лінії розташування бойовиків та окупованої ними території. Робота, пов’язана з вибухами, палаючими будівлями та пораненими людьми, була важкою — проте він нею пишався. І навіть не очікував, що всього за кілька місяців на власні очі бачитиме людей, вбитих та важкопоранених російськими снарядами, і не зможе нічим допомогти — тому що окупанти робили все можливе, аби знищити не просто усіх цивільних, хто пересувався рідним містом чи двором, а й навіть тих, хто ризикне та спробує їх врятувати.
Родина Максима Повненького після окупації Маріуполя стала відомою — на жаль, через трагедію, яка сталася в сім'ї. Син рятувальника, Іван, перебував із батьками в місті до 20 березня. Хоч вони й були в приміщенні ДСНС у Маріуполі, де ховалися сотні містян, росіян це не зупинило — і 10 березня стався обстріл будівлі. Терористи рф свідомо запустили ракети з літака по укриттю, в якому ховалися діти, жінки та рятувальники. Останні на той момент намагалися створити хоча б мінімальні умови для виживання людей. І коли пролунав вибух — Максим, його дружина та син опинилися під завалами.
Сам рятувальник, розповідає він журналістам «Вчасно», тоді вижив дивом — його, як він сам каже, «не розплющило» завдяки офісним стільцям, які стримали зруйновану стіну — та мала повністю обвалитися на чоловіка. На його сина, Івана, вона також обвалилася — і притисла руки та ноги. На жаль, травми, які він отримав під час того обстрілу, супроводжуватимуть його чи не все життя.
Дружина Максима Повненького Майя, загорнута у плед, поки тривала рятувальна операція з-під завалів будівлі ДСНС.
Фото Євгена Малолєтки
Повномасштабне вторгнення застало Максима Повненького, коли він працював у ДСНС Маріуполя. Пригадує, що до того він не був готовий — що місто не просто оточать, а й намагатимуться знищити. Тож коли усіх рятувальників зібрали по тривозі 24 лютого — вони з перших хвилин перейшли на зовсім інший алгоритм роботи.
«Я не міг повірити, що буде так жорстко з бомбардуванням та використанням усієї можливої зброї. Навіть не міг собі уявити, що наступ буде з боку Бердянська й Мелітополя, звідки ми його не очікували… Ми готувалися поступово, але до тих подій, які були б у 2014 році. І для цього Маріуполь був дуже підготовлений. Але до того, що відбулося, не був готовий ніхто», — зауважує Максим Повненький.
Рятувальник зауважує, що саме в Маріуполі прийшло усвідомлення, що перше гасло ДСНС — «запобігти» — вже неможливо реалізувати. Тож у блокадному місті довелося рятувати й допомагати. Жити тим днем, який не закінчувався або який вдалося зустрітися після важкої ночі - без марних надій на обіцяні окупантами «зелені коридори», які в результаті вони ж і обстрілювали.
Коли 10 березня по приміщенню ДСНС вдруге влучили російські ракети — родина Максима Повненького вже жила там. Під завалами опинилися усі троє, проте сину Івану дісталося найбільше — лише завдяки крану його вдалося деблокувати з-під важких залізобетонних блоків. На той момент ця техніка ще працювала й була на іншій локації - ймовірно, це були останні дні, коли в Маріуполі ще можна було проїхати й не стати підстреленою ціллю окупантів.
Лише після евакуації у Дніпро наприкінці місяця Максим Повненький дізнався, що в нього через обстріл та обвал стіни були поламані чотири ребра. У його сина ще на момент деблокування з-під завалу були зламані обидві ноги та руки. Надати йому необхідну допомогу було майже неможливо — однак Івану зробили операцію в лікарні, яка чи не останньою працювала в Маріуполі.
Кадр з фільму «20 днів у Маріуполі», син Максима — Іван — під завалами.
На той момент порятунок людей був у пріоритеті. Тож коли почали палати понівечені та обстріляні російськими ракетами будинки — рятувальникам не було чим тушити вогонь: ситуація з водою в місті була жахливою. Тож на очах ДСНС інколи згорали дотла приватні будинки та багатоповерхівки — й вдіяти було нічого.
«У нас скінчилася вода, якою ми могли тушити пожежі. Та й на початку березня та вода почала використовуватися для технічних потреб у місті, для користування нею людьми, а не для гасіння. І щоб набрати тонну води — вже за кілька днів це займало кілька годин, бо її було все менше й менше. А поповнення басейну, з якого ми набирали воду для пожежогасіння, було передбачене центральним водопостачанням. Воно припинилося ще у лютому», — пригадує Максим Повненький.
Зруйнована авіаударами будівля ДСНС. Фото Максима Повненького
На сьогодні, каже рятувальник, умови роботи пожежників та інших фахівців ДСНС — на межі можливостей, які уявляли раніше. І те, що доведеться розміновувати території, рятувати людей, витягувати їх з-під завалів чи шукати загиблих — і це все під російськими ракетами, обстрілами — вони не очікували. Однак серед його знайомих майже немає тих людей, які б через складнощі відмовилися від роботи у ДСНС на Донеччині.
«Пекло своєї професії я пережив у Маріуполі, коли всі мої можливості були настільки обмеженими, якими не були до того. Це було морально важко — хотіти допомогти, але не мати змоги. Але це загартувало мене і тих, хто був поруч. Це було важко, але сталося як сталося. І думати про те, як би могло бути чи не могло — я не хочу. Єдине, в чому я впевнений — що покарання окупантів все ж наздожене. Вірю в це, але я про це не думаю щодня», — зауважує чоловік.
На сьогодні рятувальник продовжує службу та захист донеччан, і зауважує: він впевнений, що як і в Маріуполі, так і на сьогодні кожен може бути корисний України. І свідомий вибір кожного — те, що рятувало життя в оточеному місті, і що може зберегти їх зараз.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!