Четвертий День народження — в полоні та за ґратами. Азовця з Краматорська у росії засудили на 25 років

Святослав Здоровенко — один зі щонайменше 120 військовослужбовців «Азову», яких росія після обіцяного «почесного полону» тривалістю в три місяці не просто затримала на понад три роки, а й винесла вирок за злочини, скоєні російськими терористами в українському Маріуполі.

Сьогодні, 25 жовтня, Святослав мав би відсвяткувати у колі друзів своє 30-річчя. Однак уже четвертий День народження минає для нього в полоні.

До того, як стати героєм для своєї країни, Святослав народився та жив у Краматорську. Тут минало його дитинство та молодість, коли він визначився, що хоче стати іншим — не йти «традиційним нудним уставом», а жити своїм цікавим життям. Займався спортом та футболом, і понад усе хотів вирізнятися: якщо у всіх чорні шапки — в нього буде зелена; у всіх червоні куртки — в нього буде синя, пригадує мама військового. У підлітковому віці Свят почав писати вірші й малював, грав на гітарі. Проте за кілька років захопився історією України — не тією, яку пропагандували з часів срср, а реальною — тією, де розповідали про звірства росіян століттями відносно українців.

«Він навіть сварив нас, що ми багато чого йому не розповідали про ставлення росії до України в нашій молодості, як історично складалися відносини між країнами. І от після того, коли він заглибився в цю тему, почав дуже цікавитися „Азовом“. А мені казав, які книжки читати, радив літературу, в якій не було ніякої російської пропаганди чи впливу рф на автора, сюжет. Ми й зараз із ним це проходимо: він мені в листах пише, що мені читати. А сам читає класику: Шекспіра, Гете. Те, що там є в бібліотеці такого», — розповідає журналістам «Вчасно» мама Святослава, Наталія Здоровенко.

Разом із захопленням «Азовом» Святослав поставив перед собою мету вступити в нього. Однак кілька рекрутингових заходів, на які він пішов, довелося перепроходити — спершу через документи. Крайня ж спроба стала вдалою: Свят став одним із 40 рекрутів (загалом їх було понад 200), яких взяли у, тоді ще, бригаду. Для цього довелося місяцями та годинами проводити час на спортивних майданчиках, аби «потягнути» вимоги до фізичного стану та витривалості рекрутів. Наталя Здоровенко пригадує, що намагалася втримати сина: і плакала, і пояснювала, що він — єдина дитина, єдина опора. Однак хлопець вирішив остаточно: це його життя, і він робитиме так, як вирішив. Тож згодом родині лишилося тільки підтримати сина.

«Я пам’ятаю, як він прямо загорівся ідеєю бути в „Азові“, кожен день проводив на спортмайданчику, щоб здати фізо і без проблем потрапити в бригаду. Це точно був не юнацький максималізм, він дійсно хотів допомогти нашій Україні», — пригадує друг Святослава, Владислав.

У 2019 році на Світлодарській дузі, оборону на якій «Азов» тримав понад 8 місяців, Свят отримав тяжке поранення. У його бліндаж прилетів снаряд, хлопець та його побратим дуже обгоріли.

«У Свята не було ні вій, ні волосся — все обгоріло. Шкіра, звісно, також, лежав в опіковому відділенні. Контузія була сильна — Святік не чув і не міг говорити довгий час. Мені тривалий час він теж нічого не казав, взагалі не був на зв’язку. Тільки пізніше я дізналася про поранення. У Свята була можливість списатися, йому пропонували. Але він вперся, що ні - тільки закінчиться лікування, він повернеться до своїх. І через три чи чотири місяці знову пішов туди», — каже Наталя Здоровенко.

Пережив теракт з надією, що восени 2022 повернеться додому з полону

Перед повномасштабним вторгненням Святослав Здоровенко роздумував над тим, щоб принаймні тимчасово відпочити від війни та повернутися в цивільне життя. Планував, що матиме час, допоки росіяни не підуть у повномасштабний наступ, якого він очікував і про який попереджав рідних. Однак контракт з «Азовом» мав закінчитися у вересні, і у відпустці, яка мала бути в лютому, він пробув лише день.

«Свят приїхав лише на день, хоча мав би побути вдома. А у 20-х числах його викликали назад у частину. То останній раз, коли я обіймала свою дитину. Коли взагалі його бачила перед собою. У березні він змусив нас із батьком та нашою ріднею виїхати з Краматорська, бо дуже боявся за нас. Ми не збиралися… Але послухалися, зараз на Франківщині. Їхали вчотирьох, з трьома котами й пташкою», — каже мама воїна.

Коли «Азов» тримав оборону напівоточеного Маріуполя, зв’язок Наталі з сином був мінімальним. Не було ані зв’язку, ані можливості відповідати, що з ним відбувалося. Військовим доводилося проходити кілька кілометрів вглиб міста для відправлення смс. Тому раз на кілька днів жінка отримувала або «+» від сина, або короткі повідомлення «Я живий». Це те, що не давало впасти у відчай і ще зберігало надію — попри новини, як росіяни вбивають і саме місто, і його захисників.

На той момент, каже Наталя, вона вже знала, що хлопці на «Азовсталі», де тримали оборону, дуже виснажені. Навіть не через їжу та воду, яких не було. А через неможливість зробити бодай щось, оскільки перебували під постійними ударами авіації та обстрілами з усієї техніки, яку ті підігнали на територію заводу та поблизу нього.

«Хлопці сподівалися до останнього, що допомога прийде. Ніхто не хотів здаватися в полон — думали йти на прорив. Святік просив не дати забути їх, бо вони це роблять для держави. Просив, якщо вони загинуть, щоб їх пам’ятали. Він готовий був покласти своє життя і готувався до цього, але не до полону. Але врешті він 18 травня передзвонив мені й сказав, що йде в полон на 3−4 місяці. Що восени ми з ним уже побачимось», — пригадує жінка.

Владислав, друг Свята, додає: навіть якби у його товариша все було б погано — він би все одно про це не розповів батькам. Сказав би, що у нього все нормально.

«Свят не зламався, бо в цієї людини духу — хоч відбавляй», — додає чоловік.

Після нібито обнадійливого повідомлення Наталя пережила один з найбільших ударів, який «підкосив» її здоров’я — Свят був у підірваному бараці в Оленівці. Це підтвердили й російські ресурси, й кілька побратимів сина, які повернулися з полону.

Тюремні терміни, які росія додає Святославу

Після Оленівки Святослава вивезли на територію росії. Не було навіть інформації, чи він вижив після поранення, чи ні. Вдалося сконтактувати з волонтеркою з рф, яка допомагала нашим військовим контактувати зі своїми рідними. Зрештою, саме вона у травні 2023 року й написала Наталії, що її син живий, проте в колонії в росії. Це була перша звістка про нього за понад рік. Вона ж і допомогла відправити першу посилку Святу: книгу та речі.

Свого часу її ще заспокоювали: якщо сина засудять — немає причин хвилюватися, оскільки й вирок незаконний, і витягнути Свята буде нібито легше. Однак зараз російська федерація відмовляється віддавати тих, кому вже винесли вирок. Тому коли та яким чином військовий повернеться додому — поки що питання.

«Коли сина засудили, його тримали в камері-одиначці рік. Під час суду присудили 25 років суворого режиму нібито за знищення цивільної інфраструктури. Тоді я ще знайшла його в Макіївці. А потім перевезли в Кіровську. Зараз він там. І там йому другий термін хочуть оголосити — нібито за тероризм. Я не знаю, як він там насправді, але листами ми спілкуємося — раз на місяць чи два. Бо ж вони вже не полонені, а зеки. І мають право писати листи. Але багато листів не віддають ні йому, ні нам. А схема — така: ми надсилаємо лист волонтерам на території рф, а далі вони передають їх сину. Переслати листа йому в колонію напряму не можна. І повністю заборонили надсилати посилки», — пригадує мама героя.

Є ймовірність, що після оголошення другого вироку сина можуть знову кудись перевезти. І як надалі його шукати — ще невідомо, каже Наталя Здоровенко.

«Кажуть, що кого вдруге засудили — їх вивозять далі в росію. А куди вивозять — не знаю».

Зараз, каже жінка, Святослав у колонії займається самоосвітою: читає книги, планує, коли його звільнять, поїздити світом.

«Інколи буває хандра у нього, що він не вірить ні в що, ні на що не сподівається. А інколи знову настрій з’являється. Почав вивчати італійську мову, багато читає. І він змінив свій погляд на якісь речі, про які розповідає. Зараз він дуже хоче піднятися в гори, вивчити мови й подорожувати. Матеріальне для нього вже на другому чи третьому місці, найбільше він просто хоче жити», — зауважує Наталія Здоровенко.

Мама воїна зауважує: вона зараз постійно ходить на акції на підтримку полонених та загиблих захисників, намагається допомагати всім, чим може, навіть якщо це моральна підтримка матері, в якої син опинився таким самим заручником рф. Проте зізнається, що інколи люди роблять боляче реакцією на акції та незнанням того, що відбувається насправді з воїнами, яких полонили. Тим паче — азовцями.

«Його побратими мені дзвонять, інколи я їм телефоную. На жаль. небагато, бо багато з них загинули в Маріуполі… Завдяки їм і тому, як мене син підтримує, я тримаюсь. Але інколи на акціях люди шокують мене: дехто думає, що вже всіх наших хлопців, азовців, обміняли, що вони вже вдома… А хтось взагалі не знає ні імен героїв, ні того, як вони тримали оборону ціною власних життів. Це важко. Ми виходимо на акції, щоб хлопців не забули. Але дехто їх і не може забути, бо просто не знає», — каже Наталія Здоровенко.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Я зайшов на позицію у травні й вийшов у жовтні»: історія «Кота», який 5 місяців пробув на позиції на Покровському напрямку