Репортажі

«Там жінок немає — тільки баби, діди й мертві, поки їх кудись не перетягнуть», розповідає 51-річний Володимир з Добропілля про ситуацію у місті. Бійці бригади «Рубіж» пішки вивели чоловіка до Білозерського, звідти вивозили на броні. Дорогою він встиг побачити тіла людей, які лежать на дорозі.

Після запровадження «довгої» комендантської години увесь Краматорськ Донецької області повністю спустів. У центрі міста не більше п’яти магазинів, які ще працюють. Людей з 11-ї ранку теж важко зустріти: дрони не лише атакують з неба, а влаштовують засідки на центральних дорогах і поворотах. Ракетні обстріли не лишили жодного вцілілого будинку в місті.

Кожного дня прифронтовий Слов’янськ Донецької області зазнає ворожих обстрілів: росіяни б’ють по цивільним дронами, ракетами, авіабомбами. Колись мирне та затишне місто вони зробили небезпечним для життя.

Півторарічна малінуа Сінді з’явилася у лавах ДСНС близько року тому. На службу рятувальникам її передали цуценям, і з перших днів разом із кінологами навчали знаходити тіла загиблих під завалами. На сьогодні географія її служби розширилася: окрім Донеччини, Сінді вже кілька днів працює у Комишувасі, на місці ракетного удару окупантів тритисячною авіабомбою по будівлі школи та підземному укриттю.

По обличчю мешканки Слов’янська з закривавленими бинтами на руках стікають сльози від переляку. Російський КАБ-250 перелетів 20 метрів і обвалив сусідній будинок. Ночувати вдома тепер страшно, холодно і голосно: з руїн обвалюються уламки, метал і цегла. Але в таких умовах доведеться зимувати.

Рятувальники радять мати великі запаси води у квартирах, щоб самостійно гасити загорання в максимально швидкий термін. Інколи ДСНС можуть приїхати на місце обстрілу за пів години, оскільки на них чатують дрони рф.

Над головою з пронизливим дзижчанням пролітає табун ворожих FPV. Тут, у центрі Краматорська, це звичний звук: він пронизує до кісток, змушує руки й ноги покриватися сиротами. Половина дронів летить вглиб міста — ближче до парку з прапором. Інші ж починають колами літати над багатоквартирними будинками: шукають машину чи людину, яку будуть атакувати. Дзижчання стає голоснішим: ціль зовсім близько від нас.

Біля обваленого під'їзду ходять поодинокі мешканці Олександрівки. Мікрорайон, який окупанти атакували 23 вересня, безлюдний: хто хотів жити понад усе, евакуювався ще кілька тижнів тому. Ще кількадесят мешканців виїхали 23−25 вересня, боячись повторного авіаудару. Тепер на руїни приїжджають лише ті, хто зважився забрати з пустої квартири вцілілі речі. Однак часто рятувати нічого: від ракетної атаки багато кімнат «склалися» й поховали у горі сміття все, що мало бодай якусь цінність. А аварійність усього будинку робить перебування людей небезпечним.

На двох поранених нацгвардійців, суміжників 24 бригади, у стабпункті чекають ще до їх приїзду. Медики евака, які змогли витягнути бійців, повідомили мінімум інформації: 300-ті через розрив мін і скидів поруч. На порятунок із «сіряка» чекали кілька днів, тож медики відразу готуються до найгіршого: від «брудної» та запаленої рани — і до ампутації кінцівок.

Між руїнами будинків — людський вулик: четверо рятувальників у 15-кілограмовій амуніції біжать до завалів, біля яких уже стоїть натовп цивільних, військових та працівників ДСНС. За їх підозрами, кількома сантиметрами нижче, під кількома тоннами бетону, лежить людське тіло: черговий мешканець Донеччини, якого вбили окупанти однією з авіабомб.

В'їхати на швидкості 140 км/годину в бетонний блок, залишений від колишнього діючого блокпоста, гарантовано боляче і, скоріш за все, смертельно. У грудях холоне, коли «Механік» викручує руль вліво лише за метр від купи горілого металобрухту. Колись це була машина, яка їхала у Дружківку, але російський дрон був швидшим. Таких авто по трасі понад 30: усі спалені, деякі росіяни «добивали» кількома БпЛА, коли бачили, що хтось вижив.