Військовослужбовець Дмитро Марченко служить у складі Луганського прикордонного загону, який у 2014 році першим зустрічав російських окупантів і першим прийняв бої у 2022-му. Дмитро у складі загону воює понад три роки, він пройшов не одні пекельні бої на Донбасі та окупацію, а нині продовжує тримати оборону пліч-о-пліч з побратимами.
Військовослужбовець Дмитро Марченко воює третій рік у складі Луганського прикордонного загону/ Колаж "Вчасно"
Понад десять років Україна боронить свої землі від російських окупантів. Протистояти ворогу доводиться й прикордонникам, які перші зустріли росіян на кордонах під час повномасштабного вторгнення у 2022 році.
Нині вони не лише охороняють кордон, а й пліч-о-пліч з іншими складовими Сил оборони проходячи запеклі бої за кожне українське місто.
Сьогодні, у День українського прикордонника, своєю історією з журналістами «Вчасно» поділився військовий Дмитро Марченко з прикордонної протитанкової застави, який служить у складі Луганського прикордонного загону імені Героя України полковника Євгена Пікуса.
Вже понад три роки Дмитро бере участь у боях російсько-української війни. А його військовий шлях розпочався ще у 18 років, восени 2018-го. Дмитро зізнається, що з дитинства мріяв бути військовим, особливо прикордонником, адже його тато теж був в українській армії прикордонником, щоправда, морським.
Після вступу на службу у 2021 році Дмитро перевівся в зону ООС, із Харківського прикордонного загону до Луганського. А активні бойові дії зустрів вже коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022-му.
«Напередодні вторгнення ми знали, що війна неминуча. У 20-х числах лютого, коли путін оголосив про приєднання Луганської та Донецької областей, наш керівник сказав, що скоріш за все буде війна й ми почали готувалися. Накопали собі окопи, зробили рубежі. Вже тоді ми бачили ворожу техніку та військові шпиталі, а якщо є шпиталі, отже буде заїжджати багато військових. Розгортатися все почало після Нового Року. Тобто ми розуміли, що війна неминуча, але не очікували, що вона відбудеться так швидко», — розповідає Дмитро.
Фото надано: 3 прикордонний загін імені Героя України полковника Євгенія Пікуса
Вже 15 лютого 2022-го, за словами військового, Дмитро з побратимами виїхав на посилення кордону, бо окупаційні війська все ближче підтягували свої сили. А вже 24-го десь о 3:30 біля позиції військових був перший приліт із міномета, тоді вони зрозуміли, що почалася війна.
«Всі прокинулися, почали збирати речі, займати кругову оборону. Нам треба було виїхати ще на рубіж і зустрічати техніку. І з 3-ї ночі ми тримали рубіж, пункт пропуску Танюшівка на Луганщині. Прикривали наш штаб, основні наші сили, щоб вони вийшли з цього району, — розповідає Дмитро. — Згодом ми поїхали на Старобільськ, де теж тримали оборону. 24-лютого росіяни вже пройшли Щастя і пряма дорога йшла на Старобільськ через село Вишневе, де вони вже накопичували сили. Там ми тримали оборону з протитанковими засобами».
Саме у Старобільську, де Дмитро тримав оборону, він з побратимами опинився в окупації. Можливості забрати їх не було, адже ворожа колона техніки на той час вже заїхала до самого міста. Тому військовим довелося виходити з окупації самостійно.
«У нас побратим був сам зі Старобільська. Ми прийшли до нього додому, його мама дала нам цивільний одяг, а всі військові речі ми спалили. Поїхали в Айдар (тодішній Новопсков), там була наша частина й десь через тиждень, 7 березня ми виїжджали з окупації через перевізника. Були перевірки, поверхневий огляд, але в цілому ми безпечно виїхали», — зазначив військовий.
Дмитро розповів, що всі його документи залишилися на позиції, а у військовому бушлаті було тільки водійське посвідчення, з яким він і виїжджав з окупації.
«Я придумав легенду, що я цивільний і в місті Щастя розвозив морозиво, а потім стався приліт і всі документи згоріли, а тепер я хочу виїхати. На блокпостах вірили моїй історії й пропускали, — розповідає Дмитро. — Вже як у Харків приїхали, то там наша поліція і СБУ активно перевіряли документи. У моїх хлопців були ще паспорти, службові посвідчення, УБД, вони якось змогли вивезти це. А у мене ж лише водійське посвідчення, тому ще через нашого керівника довелося доводити, що я військовослужбовець і, що дійсно виїхав з окупації».
Фото надано: 3 прикордонний загін імені Героя України полковника Євгенія Пікуса
За плечима Дмитра бої за Кремінну, Терни, Ямполівку, Торське, Лиман, Рубіжне, де в ролі протитанкової застави він з побратимами тримав оборону.
Після цих боїв Дмитро із побратимами поїхали у Сіверськодонецьк під Метьолкіне. Там військові вели бойові дії, вже як піхота.
«Билися з „кадирівцями“, брали їх у полон, зачищали їх позиції. Нас туди послали для того, щоб зайняти позиції, на яких стояли ТрО, але вони без попередження та відповідної команди відійшли від них. А ми повернули позиції і намагалися відбивати „кадирівців“ від Сіверськодонецька по флангу, — каже Дмитро. — На той момент етап війни проходив на ентузіазмі й ми не питали в цих „кадирівців“ чого вони сюди прийшли, скільки їх, ми просто брали у полон і відразу передавали своєму керівництву, йшли далі і брали у полон».
За три роки повномасштабного вторгнення та активних боїв, за словами Дмитра, найважче було у Бахмуті 2023 року. «Це було пекло», — зізнається прикордонник.
«Коли ми заїжджали у місто, ще були цивільні люди, ринок працював, таксисти приїжджали з Костянтинівки, а як виїжджали з міста, то не було живого місця, — каже Дмитро. — Коли ми заїжджали в Бахмут, то патріотів вже не було, бо всі виїхали якомога далі від фронту. Самі „ждуни“ відкрито ходили фотографували наші авто, там, де було КСП. Ми бачили їх через розвідку дроном. Бачили, як один із чоловіків ходив щось фотографував, ми послали за ним двох військових, забрали у нього фото. А він, як виявилося, мав російські контакти і пересилав їм фото. На жаль, тут багато було таких, загалом це люди 40+, які не приховували своєї позиції».
Зараз Дмитро з побратимами продовжує стояти на обороні у складі Луганського прикордонного загону, який виник ще 32 роки тому, у жовтні 1992 року.
А у 2024 році за рішенням президента Володимира Зеленського, підтримки Міністерства внутрішніх справ та Державної прикордонної служби Луганський загін реформовано у бригаду нового зразка у складі Гвардії Наступу — бригаду «Помста».
Фото взято: 3 прикордонний загін імені Героя України полковника Євгенія Пікуса
Безпосередньо бойовий шлях прикордонників розпочався у 2014 році.
До цього часу військові виконували завдання з охорони державного кордону, які включали, зокрема: боротьбу з контрабандою та тероризмом, забезпечення безпеки населення прикордонних регіонів, здійснення розвідки на прикордонній території. В різний час 3-й прикордонний загін охороняв ділянку кордону від 640 до 746 кілометрів.
Прикордонники першими прийняли бій з ворогом під час вторгнення у 2014 році. Це безпосередньо бойові зіткнення у прикордонній зоні на Луганщині. Одним із поворотних епізодів в історії загону стала облога управління прикордонного загону в Луганську на 2−4 червня 2014-го (Мирний, 21).
«Тоді наш загін під керівництвом нинішнього голови Держприкордонслужби, а на той час начальника загону Сергія Дейнеко відбивав атаки бойовиків, які вели вогонь з житлових кварталів. На момент штурму в прикордонному загоні було приблизно 170 військовослужбовців. Вони трималися до останнього і лише після наказу з Києва відійшли до Луганського аеропорту. І ми безперечно повернемося до Луганська знову, адже там наш дім», — зазначають військові.
Повномасштабне вторгнення луганські прикордонники теж зустріли першими. І перший загиблий український військовослужбовець Сил оборони в повномасштабній війні був майстер-сержант Денис Ткач. Він загинув близько 03:30 в ніч на 24 лютого 2022 року під час бою з диверсійно-розвідувальною групою на відділі прикордонної служби «Мілове».
Фото взято: 3 прикордонний загін імені Героя України полковника Євгенія Пікуса
Військовослужбовці прикордонного загону брали участь в боях на найважчих ділянках фронту Донеччини, Луганщини та Харківщини. Це, зокрема, Рубіжне, Кремінна, Лисичанськ, Сіверськодонецьк, Борова, Попасна, Сіверськ, Федорівка, Святогірськ, Бахмут. Найважчим напрямком був саме Бахмут. Майже пів року Луганські прикордонники тримали оборону цього міста на рівні з іншими підрозділами Сил Оборони.
За ці бої військові завдали багатотисячних втрат ворогу у живій силі та знищили техніки на десятки мільйонів доларів. Зокрема, це два знищені штурмові літаки СУ-25 оператором ПЗРК на псевдо Гудзон, легка та важка броньована техніка, як радянського виробництва, так і сучасні зразки армії окупантів. Десятки взятих у полон вагнерівців та кадрових російських офіцерів.
За часи бойових дій понад 450 військовослужбовців Луганського прикордонного загону були відзначені державними нагородами. Шість військовослужбовців вшановані почесним званням Героя України з нагородженням ордену «Золота Зірка», з них чотири — посмертно.
За словами голови ДПСУ генерал-лейтенанта Сергія Дейнеки, бригада «Помста» є найпотужнішим підрозділом у Державній прикордонній службі.
«Донині бійці продовжують гнати ворога за межі українських кордонів на Донеччині, Луганщині, Харківщині», — зазначив Дейнека.
Нині військові прагнуть повернути всі захоплені ворогом території, звільнити людей в окупації й повернутися до рідного Луганська, на прикордонну заставу за адресою Мирний 21.
Фото взято: 3 прикордонний загін імені Героя України полковника Євгенія Пікуса
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!