Військовослужбовці зауважують: після ставлення, з яким вони зустрічаються в тилу після прифронтової Донеччини, у багатьох з’являється бажання якнайшвидше повернутися до ЛБЗ. Попри ракети — до людей, які розуміють цінність того, що вони роблять.
Фото: 14 бригада НГУ "Червона Калина"
Для багатьох військовослужбовців, які долучилися до лав армії з початку повномасштабного вторгнення чи навіть часів АТО/ООС, значним випробуванням на службі є різниця між цивільним та військовим життям. Ставлення, з яким бійці та ветерани зустрічаються в тилу, абсолютно не резонує з тим, на що вони очікують побачить. Тож коли замість подяки чи мінімальної поваги військові зустрічаються з нехтуванням їхніх прав і навіть агресією, це призводить до формування двох таборів — військових, які хочуть якомога швидше повернутися ближче до зони бойових дій, почуваючи там себе своїм, і до відгородження бійця від служби — аби повернутися в той самий тил, аби знову відчути себе «своїм».
На сьогодні, каже Віктор, розвідник бригади «Червона Калина», Донецька область в усіх сенсах може найпривітніше зустріти бійців — і тих, які раніше служили, і новобранців. На досвіді нацгвардійця, регіон, який знає, що таке війна з 2014 року, може запропонувати військовим те, що не можуть дати тилові міста й тамтешні цивільні - подяку за те, що військові стримують навалу вбивць і ґвалтівників. Сам військовослужбовець родом з Вінничини, і до лав армії долучився у 2015 році. Відтоді, каже, вимушений з часом розчаровуватись — у тих, кого знав і навіть у тих. хто тривалий час був поруч, «своїм».
«Нас було у 2015 три друга. Говорили й дійшли до висновку, що Україні, хлопцям на фронті, треба добровольці. Дав слово — виконуй. Отак ми й роз'їхалися: всі - на війну, але по різних напрямках. Я тоді пішов у десантно-штурмові війська», — пригадує військовослужбовець.
Відтоді служба Віктора минала переважно на Донеччині. Область, вже тоді обстріляна ворожими снарядами, проявила інакше ставлення до добровольців. Поміж тих, хто бачив загрозу та конфлікти, вже були люди, які розуміли, що відбувається. І хоч на той момент це було не «сво», а так званий «порятунок скривджених і знедолених», було чітке розуміння, що «зелені чоловічки» прийшли на Донеччину не рятувати. Однак зараз, впевнений нацгвардієць, ситуація докорінно змінилася — і зі служби, яка раніше була шанованою, перетворилася на «відбійну», на думку цивільних.
«Мені зараз люди в очі не бояться сказати, мовляв, „ти — лох, що їдеш туди, на Донбас“. То у мене інколи виникає питання: а як ми в цій країні допустили, щоб ветерану, діючому військовому, не бояться таке заявляти?» — обурюється нацгвардієць.
Військовослужбовець додає, що саме надійність українського війська продиктувала ці умови неповаги — оскільки в тилу «війни немає», натомість кожен цивільний кричить про те, як йому страшно бачити на вулицях чоловіків у формі. Через це, каже, Донецька область більше резонує воїнам, які хочуть жити поруч із людьми, які їх цінують.
«Тут люди подекуди голодають, для них шмат хліба — це цінність. Бо його сюди довезли чи тут спекли, хоча за кілька кілометрів стоїть орда, яка розстрілює все, що рухається — і військових, і цивільні, і будь-які машини. Вони вдячні за те, що ми тримаємо тут цей фронт, не даємо прийти тим вбивцям і виродкам на їхню землю. А в нас ти приїжджаєш додому — і на тебе дивляться лише як на гаманець. Не як на військового, не на того, хто захищає. Ходячий гаманець. І тому хлопці повертаються сюди, під бомби, бо їх тут цінують і розуміють», — каже вінничанин.
Зона відповідальності кожної бойової бригади на Покровському напрямку фактично вкрита трупами загиблих окупантів. Російські піхотинці, бездумно йдучи у штурм, гинуть не самі - на жаль, забираючи з собою життя захисників України. Через це бійці з досвідом та новобранці, спостерігаючи, що може їх очікувати, інколи відмовляються від виконання наказів — і тому категорично не хочуть виходити на позиції. Через це порядок та боєздатність відразу кількох підрозділів може похитнутися — і, щоб цього не сталося, командирам та психологам доводиться працювати далеко на випередження.
Фото військовослужбовця Олександра Ратушняка
Омелян Черський, заступник командира першої артбатареї по роботі з особовим складом, додає: саме для того, аби зберегти якомога більшу кількість бійців з потрібними налаштуваннями та мотивацією, потрібно знати характер та вміти «читати» настрій і потреби кожного. Комусь з військових — організувати риболовлю, іншим — дати можливість побачити «той самий» футбольний матч у прямій трансляції, решті - дати можливість відпочити в тиші або навіть віддаль побратимів, аби побути наодинці.
«Фізрук» зауважує, що окрім відпусток чи ротації на сьогодні здатні підтримати бійців підвищення або в окремих випадках — автономія. Особливо — коли мова йде про командирів нижчих ланок, які безпосередньо спілкуються з бійцями й віддають їм накази. І на цьому ж щаблі - й нагородження — коли піхотинців, артилеристів тощо помічають, і винагороджують за ті завдання, які можуть слугувати прикладом для побратимів чи бійців інших підрозділів.
«Треба враховувати, що люди воюють вже четвертий рік. Це зріз життя, тут вони й живуть, а не просто працюють чи «заїхали» на якийсь час. І тому зараз командири не можуть дозволити собі нехтувати потребами, характерами, інтересами бійців. Тим паче коли це бойова бригада й хлопці, які виходять дуже близько до «нуля», — пояснює нацгвардієць.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!