Після окупації Маріуполя росіяни знесли руїни театру й забетонували рештки загиблих через терористичний удар, щоб остаточно приховати сліди свого злочину та точну кількість жертв.
Фото мешканки Маріупольського драмтеатру
Інна та Валерій Лукаси жили у Маріуполі з 2015 року — відколи окупанти захопили Донецьк, а батьки жінки попросили приїхати до них. Відтоді місто біля Азовського моря стало домом: подружжя придбало квартиру, планували народити дітей, відкрити свій бізнес і дожити до старості, зустрічаючи заходи сонця на березі моря. Але російські окупанти зруйнували всі мрії подружжя, а згодом відібрали в Інни коханого.
Валерій Лукас загинув під уламками драмтеатру, який терористи атакували авіабомбами чотири роки тому, 16 березня 2022 року. Журналістам «Вчасно» Інна розповіла, як втратила чоловіка й досі не знайшла його, аби бодай дистанційно попрощатися.
Інна та Валерій Лукаси повномасштабне вторгнення зустріли в Маріуполі. 24 лютого вони ще вийшли вранці на роботу — обидва працювали в кав’ярні на лівому березі міста. Звідти масово виїжджали мешканці, під звуки прильотів і вибухів вони дізналися від власника закладу, що той уже за межами міста. Вибір, чи лишатися у Маріуполі, він поклав на подружжя.
Обидва були впевнені, що повториться сценарій Донецька у 2014 році, коли окупанти захопили місто, але з нього ще можна буде виїхати. Тому вирішили не тікати, а зібрати речі й виїхати за кілька днів. Однак уже наступного дня, 25 лютого, після новин про колону танків у бік Маріуполя Інна запропонувала виїжджати. Валерій був не проти. Подружжя почало шукати варіанти… І їх уже не було.
«Ми всім дзвонили. Оголошення перевізників, приватних бусів, шукали по соцмережах тих, хто зміг би вивезти нас. 26 лютого було кілька варіантів, а день в день — ні, ніхто не погоджувався. Всі вивозили своїх. Тому ми вирішили, що поїдемо в суботу з приватним перевізником. Приїхали вранці на точку, відправка мала бути об 11-й чи 12-й годині. Ніхто вже не приїхав. А людей було море. Нікого не попередили, що рейсів більше немає. Тому ми повернулися додому. Думали, що виїдемо з понеділка, бо робочий тиждень… Ми дуже наївно сподівалися, що все запрацює або це жахіття припиниться», — розповідає Інна.
Однак ще до кінця дня стало зрозуміло, що виїхати з міста буде неможливо. Люди на вулицях переказували, як колону цивільних машин на трасі росіяни розстріляли, не допомагали написи «Діти». Валерій, боячись за дружину, запропонував перечекати цей період вдома. Продуктів вистачило б на кілька тижнів, але до справжньої блокади й того, що відбуватиметься далі, вони не були готові.
«Ще в перших числах березня ми втекли у підвал, бо летіло все. Вдома стіни ходили ходором, трусилися. 4 березня у нас вилетіло вікно у квартирі - вибуховою хвилею винесло раму, уламки скла прошили ліжко, на якому ми спали. Тобто, якби тієї ночі ми лежали там, то стекли б кров’ю. Але я дуже боялася і майже увесь час ми сиділи у ванній. Тому тоді ми вижили», — пригадує мешканка Маріуполя.
Уже за кілька годин Інна з Валерієм перемістилися у підвал. З дому встигли забрати лише продірявлену ковдру, з якої у підвалі виймали скло. Наступні кілька днів куталися у кілька зимових курток і кілька шарів теплого одягу, який забрали з собою. А 9 березня у їх будинок стався приліт. Окупанти прицільним ударом знищили кілька поверхів із дев’яти, сусідній під'їзд став непридатний до проживання, бо наступний від нього обвалився. Родина лишилася не просто без квартири, а навіть без сховища.
«У підвалі було страшно лишатися, бо будинок обвалювався постійно. Спершу падали цілі блоки, а потім від кожного удару поруч землю струшувало, почала осипатися цегла. Ванна 10 березня впала з високого поверху і дивом когось не вбила, хоча тоді ми були на вулиці й готували їсти. А коли заходили в підвал, який і так був сирий і ненадійний, все це рипіло. Мені здається, я чула, як розкладається той сусідній під'їзд, настільки було голосно і страшно. На той момент нас разом жило 12 людей у підвалі. І майже ніхто не спав. Усі боялися, що якщо заснемо, то нас і вб'є, або ж засипле, а ми не зможемо вилізти звідси. І тому завжди хтось чергував, кричав, коли обстріли були поруч. Але все одно ми це чули, бо не могли заснути», — розповідає жінка.
Маріуполь.
Наслідки авіаудару 16 березня 2022 року.
На той момент про те, що у драмтеатрі облаштували велике сховище, сусіди вже розповідали цій «общині». Валерій Лукас з іще одним чоловіком побігли на «вилазку» туди — перевірити, чи це не фейк. Коли повернулися, сказали, що краще буде переселитися туди. У драмтеатрі ще були запаси води, туди завозили продукти, які поліції, рятувальникам, військовим і цивільним вдавалося знайти у місті, яке вже палало у всіх мікрорайонах. Інна боялася, що їх не приймуть, оскільки людей там були сотні, якщо не тисячі. Але чоловік переконав, що там живуть цивільні. Отже, росіяни не стрілятимуть по драмтеатру, бо заздалегідь знають, що вб’ють дітей, мирне населення, яке там ховалося від обстрілів.
«Ми всі разом вийшли з підвалу і я жахнулася. Зазвичай далі будинку ми не ходили: готували їжу прямо перед підвалом, по воду Валера ходив разом із сусідом і не розповідав, що місто було настільки знищене. А коли ми почали йти дворами, у мене була істерика. Трупи людей, собак, котів, випалені будинки. Часто не було цілих під'їздів, вони були обвалені. Сусідка, яка йшла з нами, закривала дітям очі руками й просила не дивиться. А ми йшли й вили від того, як було страшно… Йшли спеціально разом, групою, щоб якщо будуть росіяни зустрічатися дорогою — бачили, що ми цивільні, йдемо з дітьми… Якась була віра, що нас пожаліють», — пригадує мешканка Маріуполя.
Місця у драмтеатрі справді було обмаль. Валерій з Інною оселилися на першому поверсі, в кутку, між подружжям пенсійного віку й багатодітною родиною. Діти майже постійно плакали від страху й голоду.
«Менша дівчинка дуже просила чогось солодкого, просила повернутися додому, бо в неї там був подарунок від Діда Мороза — цукерки. І вона прям молила маму піти додому по них. Але вони майже нікуди не виходили, навіть на вулицю. Вперше, коли я їх побачила назовні - це 16 березня, після авіаудару. Вони всі вижили, але та дівчинка зламала ногу під час вибуху», — каже Інна.
В той період Валерій Лукас сильно захворів. Імовірно, він застудився, а через знесилення організм не зміг побороти застуду. Температура була настільки висока, що чоловік майже не прокидався, лише зрідка пив воду. Її довелося діставати Інні - вона разом з трьома іншими чоловіками та двома жінками ходила за кілька дворів від драмтеатру, подекуди збирали лід. В одному з підвалів сусідніх будинків вони знайшли технічну воду в п’ятилітровій пляшці. Це було порятунком для десятків людей, бо пити було майже нічого. Тож 16 березня вона також пішла у групі на пошуки їжі, води та медикаментів.
Коли вони пройшли близько кілометра, почули сильний вибух. Спершу думали, що вчергове прилетіло у будинок, але потім хтось крикнув, що «прилетіло в драм». Тоді, пригадує жінка, вона відразу ж побігла назад. Коли вони були по той бік вулиці, обвалена будівля вже палала. Люди кричали під уламками, щоб їх врятували, діти в істериці кликали батьків. Літню пару та багатодітну родину Інна помітила в натовпі - вони лежали на асфальті закривавлені й брудні, у стані сильного шоку. Валерія жінка ніде не помічала, хоча кликала його. Дістатися до місця, де був їх «лежак», теж було неможливо: під час вибуху верхні балки та тонни бетону впали саме в той кут, а потім провалились у підвал. Коханого Інна вже не побачила.
«Я питала у всіх, хто жив поруч, чи не витягували Валеру. Та багатодітна мама не могла говорити взагалі, вона була у стані шоку. А дідусь, який поруч сидів, сказав, що чоловік був там, де й завжди. Коли був вибух, все це впало просто на нього й частково на цю сім'ю. Тоді Василіса, маленька дівчинка, і зламала ногу. А чоловіка придавило все це. Дід сказав, що він бачив його кінцівки під плитою, але… Ну, чоловік не вижив», — пригадує Інна.
Імпровізоване кладовище в Маріуполі під час блокади. Фото надане Інною Лукас
Мешканка Маріуполя переконана, що поховати коханого вона так ніколи й не зможе. Коли вона виїхала з міста у липні 2022 року, окупанти лише починали розчищати вулиці від трупів, які лежали просто неба. До загиблих під уламками драматичного театру вони «дісталися» значно пізніше — тоді, коли від тіл лишилися лише обвуглені рештки, оскільки всередині драмтеатру неодноразово починало щось палати.
Після виїзду на підконтрольну територію вона сконтактувала з іще однією жінкою, яка також втратила чоловіка під час авіаудару по драмтеатру. Наталія дізналася про коханого трохи більше: чоловік у момент загибелі був поруч із Валерієм. На жаль, решток майже не лишилося — на офіційні запити, листи та дзвінки окупанти відповіли їй, що жодних слідів ДНК або тіла її чоловіка не вдалося знайти. Хоча вона знала, що тіло коханого лишається під уламками. Імовірно, росіяни під час «чистки» драмтеатру окремі фрагменти тіл забетонували — так вони вчиняли неодноразово під час так званої відбудови масового цвинтаря, який і досі діє як драматичний театр Маріуполя.
«Я знаю, що він був там, під уламками. Але я бачила фото, що стало з драмтеатром, на що він перетворився. В чатах Маріуполя шукала інформацію, писала навіть будівельникам, які прибирали тіла, а потім відбудовували драмтеатр. Мені четверо людей розповіли, що бетоном заливали людські кістки, бо їх було надто багато, щоб виймати. А всі морги й кладовища переповнені. Тому я переконана, що рештки мого чоловіка теж забетонували. І я не знаю, що мені робити з цим далі. Я навіть поховати його не можу, хоча він визнаний загиблим», — каже Інна.
Станом на сьогодні досі немає офіційної кількості загиблих під час ракетного удару окупантів по драматичному театру Маріуполя. За даними міськради, відразу після обстрілу, було відомо щонайменше про 300 померлих під уламками. Проте за даними розслідування видання «Associated Press», базованому на 3D-моделях будівлі, свідченнях очевидців та планах укриттів, кількість жертв може бути значно більшою — близько 600 людей.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!