Повернення військового додому не завжди означає швидке відновлення звичного сімейного життя. Потреба в усамітненні, небажання говорити та зміни в поведінці можуть викликати тривогу в близьких. Однак це не завжди означає, що людина віддаляється від родини або потребує психологічної допомоги. Іноді їй просто потрібен час, щоб адаптуватися до мирного життя та відновити сили.
Потреба в тиші чи тривожний сигнал: чому військові після фронту прагнуть усамітнення, та коли варто бити на сполох/ Ілюстративне фото
Після повернення з війни військовому доводиться знову адаптуватися до цивільного життя. Водночас за час розлуки змінюються і його близькі, тому очікування, що стосунки одразу стануть такими, як до служби, часто не справджуються.
Про це в інтерв'ю «Вчасно» розповів Антон Семенов — співзасновник ROC Field Lab, засновник проєкту «Як ти, брате?» та співавтор підходу ROC (Recovery Oriented Communication).
За його словами, військове та цивільне середовища суттєво відрізняються правилами, рівнем небезпеки, ролями та довірою до людей поруч. Поки військовий звикає до умов служби, його рідні набувають нового досвіду, звичок і способів справлятися з повсякденними труднощами.
Тому після повернення додому військовий може потребувати усамітнення, однак це не обов’язково свідчить про проблеми у взаєминах із близькими.
«Для близьких це іноді виглядає як відмова від родини, хоча людина може просто намагатися відновитися у спосіб, який зараз їй доступний», — пояснює експерт.
У такому разі краще не робити припущень, а обережно з’ясовувати, чого саме потребує людина. Наприклад: «Ти хочеш сьогодні побути сам?», «Тобі краще, щоб я тебе не чіпав до вечора, чи хочеш, щоб я просто був поруч?», «Ти готовий сьогодні разом повечеряти?». Це дозволяє поважати особистий простір військового, водночас зберігаючи зв’язок із ним.
Якщо ж людина взагалі не хоче нічого пояснювати, не варто наполягати на розмові.
«Пряме питання теж може бути зайвим, якщо людина зараз не хоче говорити. Контакт не обов’язково починається зі складної розмови. Можна разом їсти, їхати кудись, дивитися фільм, робити побутову справу. Людина отримує досвід присутності поруч без вимоги щось пояснювати», — зазначає Семенов.
За його словами, у такій ситуації можна сказати: «Я бачу, що ти не хочеш про це говорити. Добре. Я поруч. Якщо захочеш щось сказати або потрібна буде допомога, дай знати». Після цього варто на певний час залишити тему.
Водночас право не розповідати про власний досвід не скасовує спільних сімейних домовленостей. Якщо мовчання заважає вирішувати побутові питання, це можна спокійно озвучити: «Ти можеш не розповідати, що з тобою відбувається. Але нам треба вирішити, хто завтра забирає дитину».
Коли варто звертатися по професійну допомогу?
Як наголошує експерт, бажання мовчати, спати або побути наодинці саме по собі не є агресією щодо близьких. Натомість погрози, приниження, фізичне насильство та небезпечна втрата контролю потребують іншої реакції.
Варто також звертати увагу на те, чи може людина нормально спати, виконувати повсякденні справи, працювати, підтримувати стосунки та контролювати власну поведінку. Якщо її стан тривалий час не покращується, погіршується або створює небезпеку для неї чи оточення, доцільно звернутися по професійну допомогу.
Семенов підкреслює, що один і той самий прояв поведінки може мати різні причини, а діагностувати ПТСР та інші психічні розлади можуть лише відповідні фахівці. Саме по собі небажання говорити ще не означає, що людині потрібна терапія.
Детальніше про те, як після повернення військового заново вибудовувати стосунки в родині, домовлятися про побут, відновлювати близькість та налагоджувати контакт із дітьми, — читайте у повному інтерв'ю Антона Семенова для «Вчасно».
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!