Ще рік тому нацгвардієць не просто не хотів демобілізовуватися, а буквально боровся за те, аби лишитися у війську — поруч з побратимами-піхотинцями, з якими служить із перших днів повномасштабки.
У 18 років, як і більшість юнаків у радянському союзі, Валентина Ткачука призвали в армію. Попри те, що свого часу йому пропонували побудувати військову кар'єру в росії, він відмовився — зараз з посмішкою каже журналістам «Вчасно», що ніколи про це не шкодував. Тим паче — зараз, коли служить у лавах Нацгвардії.
«Пам'ятаю, я подивився на той Саратов, те військове училище — і зрозумів, що не моє це — служити у радянській армії. А тепер — я тут, на своєму місці», — розповідає військовослужбовець 14 бригади НГУ «Червона Калина».
Після строкової служби в Афганістані Валентин вирішив стати агрономом. Жартує, що агрономом було добре бути — вранці він їхав на роботу о 5-й ранку, повертався додому після 11-ї вечора. Щоправда, досвід наклав свої переживання — і тепер бачити гектари замінованої або переритої вирвами землі буває боляче. Тим паче знаючи, якою працею ця ж земля потім буде відновлюватися, і скільки сил піде лише на розмінування та дослідження полів.
«Пам'ятаю, колись їхав на позиції - побачив, як на полі комбайн збирав пшеницю. Це на відстані 7 кілометрів від нуля. Ще здивувався, який сміливий фермер, не покинув землю, врожай… Коли я їхав назад, через п’ять днів, той самий комбайн стояв у полі згорілий. І от питається: що вам, оркам, той комбайн зробив? Людин працювала собі на полі, своєму полі, і я не впевнений, що на ньому й не загинула», — з обуренням пригадує військовий.
У перші ж дні повномасштабного вторгнення, 26 лютого, чоловік добровольцем доєднався до Сил оборони. Каже, інакшого варіанту не бачив — хоч ніхто з його п’яти дітей із ним у військо не пішов. Однак це агронома не зупинило. Пригадує, що одразу став піхотинцем — хоча вік був передпенсійним.
Крім того, він досі лишається на службі попри те, що не просто мав усі причини не йти служити, а перетнув граничний пенсійний вік. Проте коли йому сказали, що через 60-річчя він має бути списаний — зізнається: ледь не горював через це.
«Коли я сюди потрапив, то хлопці ще спали, а я о п’ятій прокидався і йшов бігати. По два-три кілометри, щоб краще дихалося. Бо нас у радянській армії дресирували добре, і хоч зараз вік такий — на війні треба підтримувати свій стан, своє здоров’я. Я навіть кажу всім, що мені не 60, а „трохи за 40“. Тому коли мені сказали, що будуть списувати, бо такі вимоги у війську — я ледь не плакав», — пояснює Валентин Ткачук.
Журналістам «Вчасно» він додає: йти з війська раніше, ніж закінчиться війна, не планує. Хоча планів на життя «після» вистачає - стати самостійним аграрієм, вирощувати плодово-ягідні на своїй землі й виховувати внуків.
«У мене тут побратими, вони вже як сім'я. Я — їх Афганський друг. Так що ніхто нікого не покине, поки ми не переможемо, щоб я спокійно міг на старості займатися своєю землею», — каже нацгвардієць-пенсіонер.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!