Куля проломила кістки, але життя врятував прапор: історія захисника Донеччини, для якого стяг став вагою з життя

Владислав Ровеньков — військовослужбовець однієї з бригад ЗСУ, який з 2015 року до 2023 майже увесь час провів на Донеччині. Його побратим, Станіслав з позивним «Пегас», пригадує: на війну товариш потрапив 20-річним юнаком, який понад усе хотів справедливого покарання росіянам. Це вже було не підлітковим максималізмом — Владислав навчався на історика і його з перших днів вторгнення дратувало, як росіяни вкотре порушили кордони незалежної держави. Тож щойно отримав диплом — відразу ж пішов служити.

«У нього ще борода не росла. Він такий смішний бігав — куций, між нами, дядьками, яким по 40 років було в середньому. І все одно — щось розповідав, пояснював, медицину на пальцях нам викладав, бо встиг попроходити курси. У кожний бій рвався — як не піхотинцем, то хоч бойовим медиком. І такий в’юнкий був, що хоч зв’язуй, а все одно пролізе. Він прийшов у 2015 році, але в нього вилазок за кілька місяців набралося стільки, як у деяких побратимів за рік», — пригадує Станіслав.

Для Владислава Ровенькова життя протікало на Донеччині. Попри те, що хлопець був родом з Івано-Франківська, навіть рідкісні відпустки він проводив тут: вивчав природу (особливо любив Лиманщину та Святогірськ), знайшов тут дівчину. У Краматорську закохався й одружився, а у 2020 році тут народилася його донька. Він не планував виїжджати з Донеччини, каже Станіслав. Тому купив у Краматорську квартиру й навіть думав перевезти сюди батьків. Допоки не почалося вторгнення.

«На момент повномасштабки Влад уже був демобілізований. Хотів розробляти туристичні маршрути о Донеччині - показував карти, локації, розраховував, скільки буде коштувати така поїздка. Навіть мені й дружині влаштував тур по Донеччині - від Маріуполя, по териконах. Дружина теж з Франківська, тому її ця поїздка закохала в Донбас. Взагалі Влад умів знайти такі місця, про які ніхто не знав. Відчувалося, що він дуже любив Донеччину, дуже хотів, щоб її полюбили й інші», — каже побратим військового.

З лютого 2022 року Владислав не виїжджав з регіону нікуди. Мобілізувався, щойно вивіз вагітну дружину та доньку до батьків, і пішов на службу в бойовий підрозділ — піхотинцем, хоча йому пропонували бути інструктором в навчальному центрі. Проте ідею служби в тилу або «задалеко» від фронту він навіть не розглядав, каже Станіслав.

«Влад взагалі був категорично проти такого. Коли у військкомат почали приходити підлітки й просити зброю, він відмовився від пропозицій і пішов штурмовиком. Навіть я його відмовляв, бо він міг навчити хлопців багато чому в центрі, чи в частині. Але він — ні в яку: „Я воював. я знаю, як це“… І пішов».

Владислав Ровенський отримав два поранення у 2022 — спершу йому ворожий уламок потрапив у плече, дивом не розтрощивши кістку. Рука загоювалася кілька місяців, проте увесь час хлопець провів у частині - лише на кілька тижнів поїхав до родини й повернувся тимчасово, інструктором. Намагався навіть ремонтувати автівки, які тоді почали масово ламатися через навантаження, хоч це й доводилося робити однією рукою. Друге поранення сталося наприкінці 2022, коли він повернувся і лише два місяці був у строю — його зачепила ворожа куля. Проте не вбила.

«У Влада був пунктик: він нікуди не виходив без прапора, турнікета й годинника. А коли після поранення поїхав додому — йому донька подарувала пошитого власноруч зайчика. Чи то був янгол, чи кріль — ми так і не зрозуміли, але було щось схоже на німб. Влад його поклав собі в кишеню й це завжди смішно виглядало — каска, бронь, інколи як чорти брудні, а отой білий заєць — чистий, в кишені, білий… Хохма», — сміється Станіслав.

Власне, саме той набір врятував Владиславу життя у 2023 році. Тоді сталося його крайнє поранення — чоловік пішов у бій в районі Бахмута. На той момент окупанти разом з вагнерами тисли з усіх боків. Кілька разів Ровеньков потрапляв у перестрілки, з якого чи не дивом виходив живим. На той момент, вже будучи командиром одного з підрозділів, він тяжко переносив втрату будь-якого свого солдата. Інколи доходило до того, що він міг годинами палити, перш ніж зателефонувати дружині чи доньці побратима, якого не вдалося врятувати чи який зник безвісти. У такому стані його ніби гіпнотизував прапор і доньчин оберіг.

«Він міг годинами дивиться на прапор. Його йому подарувала дружина — там ще був підпис кількох командирів ЗСУ, які зараз дуже відомі, Буданова… І він його носив завжди. Ми пропонували повісити над ліжком, але Влад завжди казав, що прапор повинен бути разом з цим янголом. Ну, повинен і повинен.

А коли працювали в Бахмуті, треба було зачистити сектор. Ми знали, що в підвалі можуть бути пі**ри, але виявилося, що вони перелізли в інший. Вилізли, коли майже ніхто не очікував. Почалася перестрілка, я бачив, як Влада поранило. Кричу: «Живий?», відповідає: «300″. Відповідає - вже добре. Хлопці до нього побігли, частина зі мною пішла. Ми коли вже зачистили квадрат, його евакуювали, хлопці розповідали — куля пройшла над бронею, змінила через неї траєкторію й мала поцілити в серце. Але не пройшла через прапор, який був складений разів у 20 до маленького квадратика. І оте янголятко, яке було в його кишені, теж могло вплинути на кулю. Це вже ми між собою говорили, але яка ймовірність, що міг бути застрелений, але вижив?» — розповідає Станіслав.

Після цього поранення Владислав Ровеньков пролежав у лікарні майже три місяці. Реабілітацію, яка мала б тривати ще стільки ж, він вирішив пропустити — не міг залишити побратимів самих на полі бою.

На жаль, у січні 2024 року військовослужбовець зник безвісти на полі бою, під час виконання бойового завдання. Нині його побратими та родина шукають будь-яку інформацію про Владислава, а вже дві доньки сподіваються, що тато повернеться до них якомога швидше.

«Той прапор, навіть прострелений, Влад з собою носив навіть після виписки. І в день, коли він зник безвісти, він також був з ним. Є надія, що він його все ж зберіг. Якщо раз врятував життя — то й вдруге має», — наголошує «Пегас».