«Найкращі роки шлюбу віддали війні»: дружина військового щомісяця їде 1200 км на Донеччину, щоб побачити коханого

Щоб надолужити тижні розлуки, у них є три дні. З них Катерина бачитиме коханого лише кілька годин уночі, якщо йому вдасться вирватися зі служби. Інколи часу, щоб побути удвох, ще менше, розповідає журналістам «Вчасно» дружина військового.

Ми зустрілися у прифронтовому місті, до якого наближається лінія фронту — наразі ця відстань всього 13 км. Ворожі дрони у небі, ракети та авіабомби літають тут щодня. Але це не лякає Катерину — ій легше, бо вона бодай може торкнутися чоловіка. А на іншому кінці України їхня донька лише мріє обійняти тата.

«Ми свої найкращі роки проживаємо під час війни. Навіть якщо все зупиниться, через пару років може стати ще гірше. А я — жінка з дитиною, мій чоловік далеко. Тому повинна бути супермобільною і легкою на підйом. Я за три роки навчилася впевнено кермувати, самостійно ухвалювати рішення, утримувати побут, виховувати доньку й одна робити все, що раніше ми робили вдвох», — зауважує Катерина.

Поки Артем поруч, Катя посміхається й стискає його руку. Чоловік намагається бути поруч: обійняти, підійти. Інколи просто не зводить погляд, поки розмовляє телефоном з побратимами — 90% часу упродовж дня, коли виривається до дружини. Напівжартома подружжя каже: можливо, якби не війна, вони б не були досі разом. Проте для Артема Катя — та вимріяна й кохана, яка подарувала йому доньку. І найбільше, чого Артем хотів у день вторгнення рф на початку 2022 року — захистити своїх дівчат від ворога.

«Артем — перший і єдиний, кому я написала перша»: історія кохання, яке з мирного Покровська перекочувало на війну

Катерину та Артема ще у 2010 році звів рідний для обох Покровськ. Можливо, знайомство із коханням усього життя не входило у плани чоловіка, проте тоді ще школярка Катя вирішила: треба знайомитись. Тому написала першою. З’ясувалося, що наживо вони ніколи не перетиналися на вулицях міста.

«Артем запросив мене на побачення в кіно, на першу частину „Аватара“. Але на фільм ми так і не потрапили, пішли гуляти містом. Зараз ми разом уже 16 років. Тобто Артем зі мною рівно половину мого життя, а якщо брати свідомий вік, то більшу його частину», — з посмішкою каже дружина військового.

Пропозицію коханій Артем робив поетапно: Катя сказала, що подумає про заміжжя уже після того, як закінчить навчання. Тому каблучка була вже після «золотої» медалі на випуску зі школи, червоного диплому в університеті й наступного дня після того, як дівчина захистила магістерський диплом. На той момент вони з Артемом жили разом у Донецьку, проте росія почала війну проти України. Пара повернулася в Покровськ, де у 2015 році й одружилася. Тоді батько Каті служив та брав участь в обороні Донецького аеропорту, тож потрапити на весілля доньки для нього було ще тим квестом. Через це дату розпису «підбирали» під його ротацію.

«Переживати за тата ще тоді було страшно. Хто ж знав, що згодом і за чоловіка доведеться», — каже Катя.

Машина стояла заправлена за два тижні до того, як колони російських танків пішли на прорив кордонів України

Життя у Покровську, попри війну поруч, було налагодженим та стабільним. У 2018 році в Каті й Артема народилася донечка, викохана з моменту, щойно вони дізналися про неї. І коли чоловіка у 2021 році викликали на військові збори до Львова, тривоги щодо майбутнього у Каті не було — вона планувала робити ремонт у їхній квартирі. Однак після повернення коханий постійно повторював, що треба чогось чекати й не поспішати витрачати гроші.

Вранці 24 лютого 2022 року його побоювання справдилися.

«Він не дав мені часу на роздуми чи паніку: скомандував за пів години спакувати речі, запакував нас із Євою у машину (вона була повністю заправлена ще за два тижні до того) й повіз у Хмельницький до родичів. Ми везли мінімальну кількість речей, на кілька днів, але схопили з собою кота — одне з найважливіших», — пригадує Катерина.

Для неї «хмельницький» період евакуації став найстрашнішим, коли вона лишилася з донькою без зв’язку зі світом, без підтримки коханого поруч. Її накривали панічні атаки, інколи вона навіть не могла зрозуміти, чи Україну вже захопили, чи вона ще тримається.

«Саму дорогу в евакуацію теж страшно згадувати: колосальні затори, на узбіччях повно покинутих дорогих машин, у яких закінчилося пальне. Люди пересідали аби до кого, щоб їхати далі… Тоді здавалося, що це найважчий етап, але якщо обернутися назад, то з кожним разом стає тільки важче», — каже дружина воїна.

Артем спробував мобілізуватися ще у Хмельницькому, але усі пункти збору були переповнені. Чекати на «свою чергу» він не захотів і повернувся у Покровськ — на той момент у місті формувалася 109 бригада ТрО. У її складі з 2022 року Артем побував на всіх найгарячіших напрямках, окрім самого Покровська.

«Це було дурне й необачне рішення, але ми повернулися додому в Покровськ»

У Хмельницькому, де Катя жила з донькою на початку війни, вони довго не протрималися — за три місяці переїхали у Дніпро, щоб бути ближче до Артема. Звідти вона їздила маршрутками до чоловіка. У той період багато мешканців Покровська почали повертатися додому з евакуації, і родина вирішила, що вони теж поїдуть додому. Катерина каже, що в той момент вони «піддалися імпульсу», проте навряд цей крок був виправданий.

«Чоловіка я все одно майже не бачила, дитсадки в Покровську не працювали. Я записала Єву на приватні розвиваючі гуртки, які проводили в будівлі біля 9-ї школи. І в один із днів стався сильний приліт прямо туди. Коли мені сказали, що вибухнуло поруч із дитиною, у мене відключився мозок. Поки я бігла туди, забороняла собі думати про погане. Слава Богу, діти не постраждали, але були сильно налякані. Тоді була зима, і величезний шматок замерзлої землі пробив стелю в кімнаті, де вони були. Коли я зайшла й побачила небо над головою взимку — це був перший серйозний дзвіночок, що дітям тут робити нічого, треба негайно їхати», — пояснює дружина військового.

Щовечора окупанти атакували Покровськ керованими авіабомбами, надійних укриттів у місті не було. Доводилося ховатися від прильотів у коридорах, де Катя помітила: донька тремтить від страху. Коли про це дізнався Артем — категорично сказав: «Обирай будь-яку точку на заході України, ви їдете». Тоді вона обрала Івано-Франківськ.

Там донька вперше змогла повноцінно розслабитися, проте пережиті вибухи у Покровську наклали свій відбиток на її життя: від кожного гучного звуку дівчинка здригається. Згодом довелося переїхати у Чернівці, де Єва пішла у школу. Це, на думку Катерини, найкраще, що могло статися з патріотичним вихованням дитини.

«Щоранку о 9-й діти встають самі, добровільно, на хвилину мовчання. У школі висять прапори України та УПА, діти організовують збори для ЗСУ. Завдяки такій атмосфері та повазі одне до одного серед малих ніколи не виникає суперечок чи образ, у кого батько служить, а у кого ні. Але Єва все одно не завжди розуміє, чому до всіх тато приїжджає, когось забирає зі школи постійно, а її - ні», — розповідає дружина військового.

«Весь найцікавіший період дитинства доньки тато-військовий пропустив»

Дитинство без тата для доньки Катерини й Артема вже звичне, проте від цього не більш «прийнятне». Коли чоловік пішов на війну, у 2022 році, Єві було три роки. Зараз уже сім. Донька, про яку він завжди мріяв, виростає, практично не бачачи тата.

«Виходить, що найцікавіший період, коли дитина починає розмовляти, мислити, робити перші смішні кроки, він пропустив. Артем дуже шкодує. Він неймовірний батько, не з тих, кому байдуже. Він обожнює проводити з Євою час. Чоловіки ж часто мріють про синів, а Артем хотів саме дівчинку. Казав, що вони прикольніші. І Єва підтримує абсолютно всі його екстремальні активності: взимку в Карпатах катається на лижах, обожнює родельбани, швидкісні спуски, походи в гори. Зі мною вона може покапризувати чи злякатися, але якщо тато поруч — у неї залізобетонна впевненість, що все буде добре. Вони разом катаються на машині, слухають музику, він називає її „бро“ — як найкращого дружбана», — каже Катерина.

З донькою Артем намагається щовечора зідзвонюватися і поговорити по відеозв'язку, вона надсилає тату голосові повідомлення. Хоча раніше їй було важко спілкуватися онлайн: Єва бачила тата на екрані, закривалася в собі, вередувала або починала плакати, бо їй було надто боляче від цієї відстані, часто вона не розуміла, як правильно проявити свої емоції або як їх прожити. Зараз цей період вона переросла, однак моменти «відкатів» досі стаються. Тоді дівчинка може почати плакати, бо тато не поруч.

«Вона часом запитує: „Тату, чому ти там, а не зі мною?“. У такі моменти я намагаюся розмовляти з нею з максимальною серйозністю, як із дорослою людиною. Пояснюю прямо: йде війна, тут перебуває купа людей, і в мене немає реальної можливості просто зараз усе кинути й повернутися назад. Ставлю перед конкретним фактом. Годувати дитину постійними обіцянками „скоро буду“, „от-от приїду“ — це неправильно, це вже не працює. Я навмисно видаю їй інформацію такими дорослими порціями, щоб вона вчилася сприймати реальність адекватно», — розповідає військовий.

Проте миті, коли тато приїжджає додому, для семирічної Єви найщасливіші. Практично усю відпустку Артема вона проводить поруч з ним — чи тримаючи за руку, чи йдучи або сидячи поруч.

«Діти сприймають стрес інакше, ніж дорослі: вони накопичують усе в собі. Буває, у неї все добре, а потім на рівному місці починається істерика зі сльозами, і вона питає: „Ну чому інші діти йдуть до школи з татами, а мого немає? Коли він приїде?“. Я сідаю й пояснюю їй, як дорослій: тато не може інакше, він там такий не один, у багатьох військових удома залишалися двоє, троє чи навіть п’ятеро дітей», — пригадує дівчина.

Артем додає: коли він повертається з відпустки, донька може посеред школи з розбігу застрибнути на руки, у всі наступні дні «висить» на ньому. Але відпустка триває всього 15 діб — і цього замало, оскільки перші кілька діб йдуть виключно на адаптацію до цивільного ритму.

«Це дуже мало. Графік настільки щільний і розписаний, що часу на сторонні емоції немає. Головна проблема в тому, що ти не встигаєш розслабитися. Першу чверть відпустки намагаєшся адаптуватися до цивільного життя, а коли минає половина, то наздоганяє усвідомлення: часу обмаль, скоро знову збирати речі й виїжджати. Через ці стислі строки особливого кайфу від перебування вдома немає. І це не лише мій висновок — так говорять абсолютно всі хлопці. Це певною мірою емоційний мазохізм. Деякі бійці навіть кажуть: „Я краще взагалі не поїду в ту відпустку, ніж буду зайвий раз рвати серце й розчаровуватися“. А коли дружини приїжджають сюди, на Донеччину — це сприймається як маленький філіал тієї самої відпустки, просто на місці», — пояснює військовий.

Більш як доба — в дорозі до чоловіка, ще 26 годин — щоб повернутися до доньки

Коли сьогодні Катерина їде на Донеччину, Єва лишається у Чернівцях з бабусєю. Вона розуміє, що мама щомісяця їздить до тата, але не хоче їхати з нею — досі пам’ятає, що там страшно. Крім того, дорога займає понад добу: 20 годин — з Чернівців до Дніпра потягом, ще шість — з Дніпра до Краматорська чи Слов’янська. Інколи додаткові години — щоб знайти квартиру, в якій житимуть цього разу. Весь цей шлях — заради трьох діб (а частіше — ночей) із коханим.

«Я просто сиджу й чекаю на короткі години чи хвилини, коли Артем зможе вирватися. Іноді, поки я доїду, ситуація на фронті змінюється за один день, і ми майже не бачимося. Проте я ні разу не пошкодувала про ці поїздки. Хоча Артем завжди нервує, коли я поруч. По-перше, бо не може гарантувати мою безпеку, і цей дискомфорт його точить. По-друге, бо не може приділити мені достатньо часу», — зауважує Катерина.

Локації їхніх зустрічей теж постійно змінюється. Наприклад, у вересні 2025 року вона приїжджала до чоловіка в Дружківку, тепер — в інше прифронтове місто, бо лінія фронту підповзає. Хоча ще у 2023 році сама сідала за кермо їхньої машини, скуповувала все необхідне для його підрозділу й привозила на позиції - за три кілометри до лінії зіткнення. Зараз війна змінилася, страшно у будь-якому прифронтовому місті. Однак десятки жінок їдуть на Донеччину до своїх коханих, аби хоча б на кілька годин з ними зустрітися.

«Нещодавно бачила дівчину з крихітним немовлям, яке плакало на руках. Вони приїхали здалеку, щоб батько хоч раз побачив дитину, яка народилася, поки він на фронті. Хтось скаже, що це неадекватно, а я їх дуже добре розумію. Життя триває, люди хапаються за кожну мить», — пригадує дружина військового.

Натомість Артем хитає головою: йому найбільш спокійно, коли дружина виїжджає із Донеччини.

«Коли я знаю, що її машина десь під Дніпром, у мене всередині все заспокоюється. Почуття, що вона нарешті в безпеці, повністю перекриває стрес від розлучення. Це суто моє відчуття, але мені нормально: я дзвоню, перевіряю, що вона на безпечній території, видихаю — і спокійно працюю далі, виконую те, що сказало командування», — запевняє військовий.

«Я катастрофічно залежала від новин і карти «DeepState»: як рятувати своє психологічне здоров’я, коли війна зруйнувала дім і розлучила з чоловіком

Катерина каже, що під час «перших хвиль евакуації» залежала від новинної стрічки: моніторила, що відбувається на всіх напрямках, паралельно вивчала, скільки залишилося кілометрів від лінії зіткнення до її будинку. Пригадує, що тоді у неї був «абсолютно неадекватний стан», виснаження накривало з головою — втомленою Катя навіть прокидалася вранці, після ночі сну.

«Я з тих людей, які ніколи нікому не скаржаться, усе тримаю в собі, намагаюсь показувати доньці спокій. Але мене зрозуміють дружини військових: найстрашніший момент — коли чоловік їде на завдання. Телефон зникає з мережі, і ти годинами чи днями сидиш і беззупинно дивишся в екран, чекаючи, коли оновиться статус і буде „в мережі“. Ти ні про що інше думати фізично не можеш. Через постійний стрес я прокидалася вже втомленою й переляканою», — каже дружина військового.

Зараз же житло родини у Покровську знищене, місто захоплене. Відслідковувати більше нічого. А Артем, знаючи, наскільки дружина переживає, намагається регулярно виходити на зв’язок. Відслідковувати новини на напрямах теж не завжди вдається, та й потреба значно зменшилася — Артем частіше запитує про новини тилу, а не фронтові. Проте шлях до внутрішнього спокою був дуже довгим і тернистим.

«Я не приймала антидепресантів, пила хіба що магній. Реальною панацеєю для мене став спорт. Я змусила себе піти на регулярні тренування. Коли відчуваєш фізичну втому й біль у м’язах, то біль у голові якось вщухає, мозок очищується. Жодні подорожі не допомагали: ми могли жити на Франківщині, я приїжджала в Яремче, навколо неймовірна природа, ліси, а я головою на війні, у Покровську, в „DeepState“. Зміна локації не лікувала», — розповідає Катерина.

«Сильніших людей, ніж моя дружина, не зустрічав навіть серед чоловіків»

За роки війни подружжя змінилося: виросли, почали інакше дивитися одне на одного й на життя загалом. Знайомі родини помічають, що змінився Артем — став більш мовчазний, замкнутий і серйозний.

«Збоку він виглядає як абсолютно спокійна, урівноважена людина, але просто переварює все й не показує емоцій. Я завжди прошу його: „Не приховуй від мене погане, не намагайся мене „берегти“ від інформації“. Наприклад, я брехати взагалі не вмію, у мене все на лобі написано. І по ньому все бачу через екран», — розповідає Катерина.

Війна парадоксально склеїла й притягнула подружжя через відстань. Зараз в Україні статистика розлучень катастрофічна, каже Катерина — і серед військових, і серед цивільних. Хоча вона вважає, що це на краще — суспільство відходить від радянського стереотипу «вийшла заміж — терпи до кінця днів», люди стали вільнішими й легше розходяться. Подружжя вважає, що краще розлучитися вчасно, ніж у 60 років плакати за згаяною молодістю.

«З іншого боку, через війну люди спалахують від найменшої іскри вдома. У нашому колі розлучилися майже всі, важко згадати пару, яка втрималася. Але мені важливо, щоб кожному з нас було добре, щоб я відчувала морально сильнішу особистість, до якої хочеться тягнутися. Але треба бути реалістами: на фронті навіть найсильніші чоловіки тотально вигорають. І тут жінці важливо вловити цей момент, вчасно стати для нього опорою», — каже Катерина.

Артем додає: зараз у їхніх стосунках усе «топ», закохані стали ближчими один до одного. Війна лише підтвердила їхню міцність. Хоча упродовж останніх чотирьох років дещо змінилося: з’явилося більше чорного гумору, стало значно менше рамок та обмежень. Але розраховувати «в моменті» доводиться лише на себе.

«Зараз мені абсолютно байдуже на нормативну лексику чи цензуру в жартах. Коли ти випліскуєш ці емоції через міцне слівце чи жорсткий гумор — стає значно легше, це розвантажує психіку й повертає дофамін. Коли ми зідзвонюємося, я можу видати щось таке триповерхове, що Артем аж перелякано перебиває: „Катю, Катю, стоп! Гальмуй! Я в машині їду з хлопцями, у мене телефон на гучному зв’язку, нас усі чують!“. Ми сміємося, і це, мабуть, те єдине, що тримає нас на плаву», — розповідає дружина військового.

Артем додає: Катя для нього — надійна опора, на яку він повністю покладається. Його побратими теж вважають її морально сильною — настільки, що справді поважають за характер і витримку з постійними поїздками у прифронт.

«За що я ціную свою дружину? Тут усе дуже просто. Вона тримає удар, так само як і я тут. Катя — мій побратим. Поки на мені лежить забезпечення підрозділу та виконання бойових задач, на її плечі повністю ліг увесь наш тил: побут, дитина, турбота про всіх близьких і родину. Вона все це тягне на собі самотужки. За всі роки війни я жодного разу не почув від неї якогось ниття чи безпідставних скарг. Вона тримає цей удар максимально залізно. Скажу чесно: у нинішній час я сильніших людей просто не зустрічав — навіть серед чоловіків», — каже військовий.