«Це подорож через смаки»: донеччанка у Норвегії почала писати книгу спогадів про довоєнний Донбас

Спогади Каті — це про інтелігентний та культурний Донбас, про сусідів, які збиралися за одним столом, про запах свіжого хліба з маленької пекарні, родинні застілля, українські традиції та прості речі, які формували пам’ять покоління.

Сьогодні Катерина живе в Гаупні — адміністративному центрі муніципалітету Люстер у фюльке Вестланн, Норвегія. Працює викладачкою фортепіано й пише книгу-подорож зі своїх спогадів про рідний Донбас через смаки.

«Друзі, які захищають зараз Україну, казали мені одну й ту саму фразу, що вони ніколи не були на Донбасі. Тобто я, виходить, як артефакт, який і в Донецьку вчився, і на Луганщині народився. І це все мої спогади про довоєнний та мирний Донбас. Фільм я зняти не можу, бо в мене немає відео і фотоматеріалів, вони всі залишилися на окупованій території. Але я можу написати книгу, бо знаю регіон зсередини, яким він був насправді», — розповідає Катерина Завада в інтерв'ю «Вчасно».

Нині вона у процесі написання. Вже є декілька розділів, здати рукопис планує в кінці літа.

«Я та людина, яка 2014-го перша зустрічала орків»

Однак до того, як написати книгу, Катерині довелося пройти нелегкий шлях, який випав на її долю. Вона зустрічала війну у 2014 році, бачила, як обстрілювали Донецьк, плакала від того, як сепаратисти збивали тризуб над Донецькою мерією, як руйнували її дім. Вона боляче пережила виїзд з Донеччини, маючи надію на повернення, якого так і не сталося.

«Я родом з Антрацита — це за 36 кілометрів до межі з росією. Мої тато і мама — це інтелігенти. Тато викладач музики, мама має музичну освіту по класу фортепіано, за фахом — економіст. Вони були соціально активні, співали в будинку культури, де тато працював. Потім йому дали роботу в музичній школі в селі Дякове, і ми переїхали туди, мені було років 3−4, мабуть. Там побудували будинок, це за 5 кілометрів від кордону з росією. У нас була прикордонна зона, тобто я та людина, яка 2014-го перша зустрічала орків».

Катерина навчалася у сільській школі. Закінчила 11 класів, після яких постало питання вступу до вищого навчального закладу.

«Ми порадилися з мамою, і вона сказала, що оскільки я виграла премію Чехова — бо в Луганську були його пращури й там заснували іменну премію, то, зважаючи на мої успіхи в письменництві мама вирішила, що я поїду вчитися на журналістику. Ми обирали серед декількох інститутів», — каже Катя.

У результаті вона вступила у Донецький інститут соціальної освіти. Навчання почалося інтенсивно. Дівчина здобувала освіту, проявляла активність, ходила на курси, співи, тренування й це все майже без вихідних.

«П'ять днів в тижні я навчалася, а в суботу та неділю у мене були відкриті лекції Ігоря Анатолійовича Козловського (ред. — видатний український учений, релігієзнавець, кандидат історичних наук, письменник та громадський діяч)».

Коли у 2016 році Ігоря Козловського проросійські бойовики взяли у полон і тримали там 700 днів, дівчина весь час активно виступала за звільнення ученого і постійно нагадувала про нього у своїй соцмережі. Вони зустрілися вже після звільнення Ігоря Анатолійовича, і це був найщасливіший момент для дівчини

За роки навчання Катерина здобула червоний диплом, увійшла в сотню кращих студентів регіону й потрапила в інтелектуальний Золотий фонд Донбасу.

«У мене, мабуть, єдиної, бо я більше таких людей не знаю, була іменна стипендія Ігоря Козловського. І за п’ятий курс навчання я не платила. Ще на п’ятому курсі в інституті нас двох із Машою Шленьовою подали на високу премію. Пам’ятаю, як наші декани хотіли зробити нам сюрприз із врученням».

Катерина згадує, що її викликали в деканат й попросили дати заміри голови. Прохання, як на перший погляд, було досить дивним, але вже потім виявилося, що це треба було для мантії й «треуголки».

Після навчання розпочався шлях у пошуках кар'єри. Першу роботу вона не шукала, через відмінно закінчену освіту робота знайшла її сама.

«Разом із червоним дипломом мені вручили запрошення працювати на телеканал «Юніон». Я раз їздила, мені не сподобалося. Зараз він віщає ДНРівські новини, — каже Катя. — Далі пішла працювати журналісткою у Донецьку торгово-промислову палату. Зводила там кінці з кінцями, мені не хотіли платити, бо я провінціалка з Луганщини. Бог їм суддя. Бачила, як Ольга Пшонка (дружина колишнього генпрокурора України Віктора Пшонки, яка була віце-президенткою Донецької ТПП) церкву імені себе відкрила. Коли люди дивилися на маєтки Віктора Пшонки, я думала: «Це ви ще не бачили церкву імені Святої Ольги».

Останні дні в Донецьку та життя після цього

Далі Катерина пішла працювати в навчальний центр, який відкрив її знайомий. Він видавав апостилі для виїзду на навчання до Польщі, Чехії й допомагав студентам виїхати за кордон. А потім стався 2014 рік.

«Сталося останнє Різдво в Донецьку. Останній місяць, коли я була вдома на Луганщині, — це травень 2014-го. Останні дні в Донецьку — червень. Останні дні на Донбасі — це Краматорськ, липень 2014-го, я виїжджала останнім потягом, після якого зірвали залізничне сполучення. Виїхала з вірою, що я буду святкувати Новий рік в Донецьку. Що все тимчасове, що це все на два тижні», — з сумом пригадує ті події Катерина.

Вона досі пам’ятає, як обстрілювали Донецький аеропорт, як виходила на мирні акції і як отримувала погрози за свою проукраїнську позицію:

«Мене не убили, і то радість. Тому що я брала участь у молитовному марафоні Сергія Косяка. Ми ходили на площу Конституції, молилися і казали: „Мир Україні“ без зброї й з піснями. Романтично думали, що нас врятують, але все сталося так швидко. По-перше, у лютому був Крим. По телевізору бачила оцих зелених чоловічків. Потім журналістка Наталя Гуменюк приїхала в Донецьк, казала нам: „Вас захоплять“. А ми в груди били й казали, що Рінат Ахметов не дозволив, він не віддасть Донецьк».

Катя розповіла, як, живучи на Гладківці у Донецьку, вікна її квартири виходили на Донецький аеропорт, вона бачила, як його обстрілювали. Пам’ятає, як важко було, бо тоді всім заблокували банківські картки, й виїхати мали змогу ті, у кого була готівка й автомобіль.

«Всі інші остались на погибель. У новинах нічого не кажуть. Це не зараз, коли Києво-Печерську Лавру обстрілюють, і всі дивляться це в прямому ефірі. Тоді цього ніхто нічого не говорив. Орки без розпізнавальних знаків. І ти тільки по вимові чуєш, що вони росіяни. Пам’ятаю, Донецьк, червень 2014-го. Йду зі своєю вчителькою Наталею Дмітрієвою, якийсь її турецький друг приїхав. На площі Леніна зупиняється КамАЗ, із нього висипаються бородаті чеченці й кадирівці. Ми забігли в магазин „Золото“. Ну якось нас пронесло».

За словами Катерини, через те, що вона була ученицею Ігоря Козловського й вела активну проукраїнську діяльність, вона зрозуміла, що їй треба їхати звідти, тому що раптово почали зникати люди.

«Один після мітингу не виходить на зв’язок, потім інший. І ти не знаєш, чи вони виїжджають полями, чи їх забрали на „підвал“. А в нас вже була ситуація, коли на молитовному марафоні побили Сергія Косяка, і він врятувався з окупованої мерії, тому що там серед „шісток“ був один з його прихожанин. Після цього він сказав не збиратися. Люди пропадали пачками, а в новинах нічого», — каже Катя.

Після цих подій дівчина виїхала в Київ, виїжджала двічі. Один раз у червні, а потім повернулася, бо не вірила у те, що відбувається, й знову виїхала у липні. Після цього свій дім вона більше не бачила.

Лише у 2016 році, коли Катерина знімала документальний фільм про Мар'їнку, якої вже немає. Він виграв міжнародну відзнаку у сфері документалістики.

«Тоді найближче до дому я була — це за п’ять кілометрів до Донецька, — каже Катя. — Також була з просвітницькою місією в Станиці Луганській у 2018-му. Це найближче було до Луганської області. На жаль, ця війна знищила все, що я знаю і люблю. І в якийсь момент болю стало дуже багато, тому що важко бачити, як орки добивають, а ще важче бачити, як українські гниди вивозять гроші з України під час війни й обкрадають український народ».

Виїхавши до Києва, Катерина стикнулася з новими труднощами — почалася боротьба за те, як виживати у великому місті, де не брали на роботу навіть прибиральницею. Дівчині казали, якщо маєш донбаську прописку, то можна навіть не приходити на співбесіду.

«Квартири не здають, роботу не дають, а держава платить 482 гривні, — згадує вона. — Спочатку я працювала по знайомству в інтернет-магазині. Він загнувся. Потім я пішла до знайомих, в айтішну контору, яка займалася розробкою сайту, теж загнулася. Далі прийшла на Укрінформ у відділ „економіки“, зарплата була 8 тисяч — найменша. Жили тоді у центрі Києва на Печерську, ушістьох у трикімнатній квартирі з донецькими. В одній кімнаті по двоє. Умови були нормальні, але людей занадто багато. Це була єдина квартира, яку нам здали, і лише тому, що один із жильців знав хазяйку особисто».

В Укрінформі Катерина відпрацювала 2 роки, потім була робота в Українському інституті національної пам’яті, приватному фонді, Музеї Революції Гідності.

«В цей період на окупованій території померла моя бабуся. Поховати її не могла. Далі на фоні всіх подій стається нервовий зрив і депресія. Потім слідують проблеми зі здоров’ям. Я коли прийшла до лікаря, вона мені сказала по аналізах: «Я не знаю, як ти вижила».

У 2022 році Катерина виїхала з Києва.

Життя у Норвегії: український борщ, спогади про смаки та традиції Донбасу

Вже в Норвегію Катерина потрапила через знайому, яка її запросила. Тут донеччанка організувала перший фест до Дня Незалежності, наваривши борщу.

«Мені купують квиток, і я їду. Грошей нуль, здоров’я нуль, що робити далі, я не знаю. Потрапляю в Норвегію й випадково на інтеграційні курси. Далі — випадково організовую День Незалежності України в мутаку (mottak — norsk) — це місце тимчасового поселення. Мені стало сумно, і я кажу: „А давайте наваримо борщу“. Це був початок війни, тоді українців в готелях приймали, розселяли, де було місце. Я потрапила в готель, де була кухня. Пішла туди, домовилася, мене пустили. Шеф-кухар сказав: якщо я готую, то зі своєю командою. Я даю клич, із 200 людей прийшли лише три бабусі», — згадує Катерина.

Зрештою ідея Катерини реалізувалася. Борщ зварили, всіх нагодували. Після цього День Незалежності перетворився на традицію. Катя продовжує цим займатися й цього року на День Незалежності буде виступати дитячий український хор, який вона створила. Співатиме Гімн України та молитву «Боже Великий, Єдиний».

«Іноді я думаю: якби хтось багато років тому сказав простій дівчині з Антрацита, яка навчалася в Донецьку, що одного дня вона буде долучена до популяризації української культури в Норвегії, я б нізащо не повірила. Але життя дивовижне. І сьогодні це моя реальність», — зазначає Катерина Завада.

«Зараз я працюю на 50% контракту в музичній школі викладачем фортепіано заміняю людину, яка хворіє. Пишу в місцеву газету історії. Інтеграційні курси я закінчила, потім були мовні курси й вже вивчила мову на рівні В2, — каже Катерина. — Але минулого року я ще боролася з депресією. Допомогла мені з неї вийти мій психолог родом з Луганщини Вікторія Муромець. В мене ж із самого початку був не найкращий старт, плюс проблеми зі здоров’ям, новий переїзд, додалася ж інтеграція, й не відпускали думки про несправедливість, війну й те, як рівняють наш Донбас. Ну я вийшла із цього стану. І мені прийшла ідея написати книгу».

«Я торкнулася спомину тих людей, які втратили свою землю»

На написання книги про Донбас Катерину наштовхнула вірменка, яку вона зустріла ще у Донецьку. У соцмережі вона написала розповідь про хліб, а жінка відреагувала, що людям дуже не вистачає таких теплих історій.

«Я написала, що у нас було дві пекарні, де я жила. Одна з них — домашня крафтова випічка. Боже, який там був смачний хліб. Його продавали о 8-й вечора, в четвер і вівторок. Треба було бігти, займати чергу, бо вони пекли не на все село, а певну кількість буханок. Я пам’ятаю, як на велосипеді їхала й ніколи цей хліб цілим додому не доносила. Настільки пах, що я його обгризала. Ця історія торкнула не тільки людей із Донбасу. Я торкнулася спомину тих людей, які втратили свою землю», — каже Катя.

Катерина каже, що не просто так організувала фестиваль у Норвегії й приготувала на цілу когорту людей борщ, адже це все спомини з дитинства:

«Пам'ятаю, як на вулиці хтось дає клич ввечері пограти в карти. Виносився стіл і обов’язково клейонка, ставилася пляшечка і в кого що в хаті було: хтось молоду варену картоплю з кропом ніс, хтось салат, хтось хліб. І люди збиралися: батьки мої, сусіди, грали в карти, спілкувалися, сміялися й розповідали анекдоти».

З теплих спогадів дитинства Катерина розповіла й про те, як її дід приїжджав качати мед. Це був ніби як обряд: дід качає мед, а сусідка — пече пишки.

«Хтось ще ніс парне молоко, а я приношу пів літра свіжого меду, і всі діти збіглися, і уявіть — літо, їмо гарячі пишки разом із медом і запиваємо молоком. Ось хіба це не нормальні сусідські стосунки? Хіба не можна було робити у 2014 році, коли в нас сталася біда? Нормальні добросусідські стосунки — це коли сусіди ближчі, аніж родичі. Бо коли хата буде горіти, поки родичі приїдуть, сусіди допоможуть з водою».

Також Катя згадала й про їхніх сусідів — кримських татар, які поділяли радість святкування українських традицій за одним столом.

«Це сусіди, де жила бабуся. І дід завжди, коли було Різдво, відкривав хвіртку на всю й всіх запрошував, хто йшов повз, ну і наших кримських татар підтягував — тьотя Соня і дядя Міша. Вони приходили, але ж вони не святкують Різдво. І я як дитина запам’ятала, як тьотя Соня казала, що вони іншої релігії, але можуть поділяти радість спілкування за одним столом. Наскільки це мудро. Тому я вважаю, що Донбас — це була земля культурних і працьовитих людей. Люди, які привезли в регіон сім'ї, приїхали туди працювати. А коли в людини там сім'я і діти, вона не піде на якісь маргінальні речі. Вона буде захищати родину. І це всі мої спомини, які інші не бачили».

Нині на сторінках майбутньої книги вже є кілька написаних розділів. Оскільки це історія через смак, є вже окрема частина про голубці й українське весілля на Донбасі під шатром. Є розділ про пельмені й вареники. Далі наступним буде донбаський борщ, бо він «особливого смаку».

«Людям з Донеччини буде приємно згадати, а людям не з Донеччини — приємно подорожувати. Є історії унікальні, наприклад, що їли на поминках на Донбасі. У селі, де я росла, на поминки завжди давали смажені пиріжки з квасолею і цибулею. І подавали їх з медом, обов’язково. Я таке бачила потім лише в китайській кухні. Ну, я не впевнена, що це китайці на Донбас привезли, а просто люди, які мають просту їжу і небагато грошей, якось комбінували смаки. Ці пиріжки їли тільки на поминки, а моя мама казала: „Якщо воно смачне, то чого хтось має вмерти?“ І вона час від часу їх готувала. А ще було варення з шишок, от це три речі, які я не любила: мед із черемші варити, шишки збирати на варення й колючий терен рвати. Але все ж це класні й неповторні спогади, які нині гріють душу. Ну, і вони б були класні для всіх, якби не стався 2014 рік…».