«Водій летить 160 км/год, а я думаю, від чого сьогодні помру»: агроінженерка з Костянтинівки втретє евакуювала бізнес з-під російських бомб
НовиниЩо хапати першим, коли кажуть, що на сусідній будинок поставили мітку, а артилерія атакує твій мікрорайон за розкладом? Лоліта з Костянтинівки взяла документи, камеру та стайлер Dyson — щоб було що продати, якщо завтра більше не буде куди повертатися.
Лоліті Кононенко 21 рік, дівчина — переселенка з Костянтинівки. За останні чотири роки вона евакуювалася в Європу, повернулася під обстріли, переїхала в Краматорськ і Харків. Дівчина створила б’юті-бізнес на Донеччині, але в березні 2026 року була змушена тікати — через мітку на сусідньому будинку та полювання російських дронів.
«Коли люди кажуть „просто віддайте Донецьку область“, мене розриває зсередини. Ми не хотіли їх! Не кликали росіян, щоб вони лишили нас без життя», — розповідає дівчина в інтерв'ю «Вчасно».
«Місяці евакуації в Австрію — це суцільна затяжна депресія і сльози»
Лоліта Кононенко початок війни майже не пам’ятає - про 2014 рік згадує лише те, як бачила, що по трасі в бік Донецька, біля її дому, постійно їздили танки, а над головою гуділи літаки. Інколи було страшно та хвилююче, проте вона навіть не думала, що попереду її сім'ю чекає втеча від того, поруч із чим вони жили роками.
«Ще, пам’ятаю, у школі перевіряли секундоміром, за скільки ми добіжимо до бомбосховища. Ми тоді всім класом, усією школою бігли, спускалися вниз… Але жодного разу всерйоз так і не зробили цього», — пригадує дівчина.
У шкільні роки вона мріяла поїхати з рідної Костянтинівки, бо вважала її «дірою» — тоді місто «душило її» сірістю. Тож після школи поїхала у Харків навчатися на агротехніка. Але зараз, коли будинок у Костянтинівці розбитий, а районом бігають окупанти, Лоліта понад усе хоче додому.
«Коли почалася повномасштабна війна, ми з мамою та братом евакуювалися в Австрію. Мій чоловік навчався в Кропивницькому, тато й бабуся залишилися в Україні. У мене ніби хороші спогади про Австрію: — країна гарна, нам дуже допомогли. Але ті місяці запамяталися затяжною депресією. Було багато сліз, дуже хотілося додому», — розповідає дівчина.
Врешті, мама відпустила Лоліту у Кропивницький, до коханого. У 2023 році їм довелося повернутися на прифронтову територію — хлопець навчався на поліцейського й мав пройти там практику. У квітні поїхав у Костянтинівку. Лоліта приїхала до нього у вересні.
«У червні я приїхала в Костянтинівку, лишилася у його батьків у приватному будинку. У той день стався прямий приліт у гараж поруч. Я так злякалася, що сказала: „Це був останній раз, коли я приїхала“. А через два місяці сказала, що переїжджаю остаточно. Хлопець перепитував разів десять, чи я не пошкодую», — посміхається донеччанка.
«Останні гроші витратила на курси, щоб навчитися ламінувати вії»
У Костянтинівці роботи за спеціальністю Лоліти — агротехніка — не було. Довелося шукати курси та працевлаштовуватися лешмейкером — майстеркою, яка моделює брови та вії. Тоді на сході це не було поширеною послугою, особливо у прифронтовому місті. Тож конкуренція була низькою, а попит на послуги зростав з кожним місяцем.
«Два місяці я просиділа вдома. Мені було нудно, здавалося, що я деградую: приготувала поїсти, прибрала — і все. Я молода дівчина, не хотіла бути просто домогосподаркою. Тому свою останню зарплату з Кропивницького, яку відклала на „чорний день“, витратила на курси ламінування вій і закупку матеріалів. Але на оренду кабінету мені не вистачало. Це був єдиний раз, коли чоловік допоміг фінансово. Далі я крутилася сама», — пригадує Лоліта.
За пів року клієнтська база у Костянтинівці була напрацьована: до дівчини приходили десятки жінок із Костянтинівки. Але у 2024 році, коли окупанти почали прицільно обстрілювати місто, лишатися там стало небезпечно: цивілізації ставало все менше, комфорту не лишилося. Останньою краплею став приліт неподалік від будинку, де вони орендували квартиру.
Пара переїхала у Краматорськ, але після переїзду вона поверталася у Костянтинівку ще кілька місяців — до клієнток, які лишалися під бомбами.
«Їздила, поки вистачало моральних сил. А потім туди почала діставати артилерія, міни свистіли над головою. Укриттів у салонах не було. На початку повномасштабки ми з сусідами облаштовували підвал у панельці, в якій жили. Але якщо в такий будинок прилетіло б — ми усі там і лишилися. Тому, коли чоловік був на добовому чергуванні, я від страху спала у ванній. Там мене хоч розкопають, а якщо була б у підвалі - не знайшли б», — каже дівчина.
Краматорськ відразу здався Лоліті безпечним оазисом. Тоді місто було за 20 кілометрів від лінії зіткнення, відкривалися нові заклади та магазини. Жити було набагато спокійніше.
Щоб напрацювали нову клієнтську базу, знадобилося пів року: приходили краматорчанки й дружини військових, які приїжджали на кілька днів. З часом сюди почали евакуйовуватися костянтинівці. Здавалося, попереду — успішна підприємництва діяльність. Але невдовзі окупанти почали бити по Краматорську. Цього року з містом довелося попрощатися.
«Я ніколи не читала панічних повідомлень на кшталт „усе пропало, треба виїжджати“. Казала, що поїду, коли морально не зможу тут бути. Цей момент настав у березні. Обстріли стали регулярними, наче за розкладом: об 11-й, о 15-й, о 22-й, опівночі. А одного вечора дізналися, що на сусідньому будинку росіяни поставили мітку. Чоловік сказав збирати найнеобхідніше, треба було виїхати з дому», — пояснює Лоліта.
У паніці дівчина схопила гроші, документи, фотоапарат і стайлер «Dyson». З дому вибігала, надягнувши всі прикраси.
«Я подумала: якщо ми залишимося без нічого, я зможу це продати й матиму гроші. А на початку березня вирішила їхати в Харків. Чоловік лишився у Краматорську», — каже донеччанка.
Сучасні будні Краматорська: місто готують до оборони
Через обстріли Харкова телефонувала й кричала «Нащо ти мене сюди відправив?»
Починати все знову у Харкові було важко. Довелося провести тижні у роз'їздах між Донеччиною та Харківщиною — у пошуках житла за захмарними цінами.
«Орендодавці збожеволіли через масовий виїзд людей із Донеччини. У лютому-березні за квартиру з хорошими умовами хотіли не менше 10 тисяч гривень. Але й варіантів не було. Оголошення тільки з’являється, а ти вже п’ятий чи шостий у черзі на перегляд… Батькам чоловіка будинок шукали три місяці. Ціни ненормальні як для міста, де постійно прилітає», — пригадує дівчина.
До безпекової ситуації у сусідній від Донеччини області Лоліта швидко звикла: укриття у будинку немає, тому під час обстрілів ночує у ванній, щоб її не посікло уламками. Єдине, чого дотепер боїться — коли Харків обстрілюють балістичними ракетами.
«У перший тиждень ракета влучила в п’ятиповерхівку в сусідньому районі. Будинок затрясло. Мені здалося, прилетіло у мій двір. Я тоді плакала, дзвонила чоловіку: „Нащо ти мене сюди відправив?“. Буває, шахеди літають днями, без перерв. На це накладається самотність: немає друзів, родичів. Фізично важко без чоловіка, баклажки з водою доводиться тягнути самій. Але я адаптувалася. Звикла навіть до звуку сусідської „Тесли“, який спочатку плутала зі звуком FPV», — посміхається донеччанка.
У Харкові Лоліта почала працювати за тиждень після переїзду, проте й тоді поверталася на Донеччину до клієнток. Але після масованого обстрілу Краматорська вирішила, що не витримає ані логістики, ані того, що окупанти коять із містом.
Зараз ситуація у Краматорську гіршає: у мікрорайоні, де жила Лоліта з чоловіком, встановлюють «зуби дракона», місто затягують сітками. Людей дуже мало — усі ринулися виїжджати.
«Два тижні тому з'їздила востаннє й вирішила, що більше ні за які гроші не поїду. Дорога — суцільний жах і стрес. Автобуси їдуть трасою, маршрут у додатках не пишуть. Квиток коштує 850 гривень. Одна жінка запитала водія, як поїдемо. Він сказав: „Через трасу. Перехрестимося і поїдемо“. Я сиджу в шоці й думаю: купіть бодай один РЕБ на машину! Водій летить по трасі зі швидкістю 160 кілометрів на годину, а я сиджу й думаю, від чого сьогодні помру: що автобус розіб'ється на такій швидкості, чи від прильоту FPV-дрону? Слава Богу, доїхали, але з мене досить», — розповідає дівчина.
Бути переселенкою, мати власну справу і платити податки надто дорого
Лоліта Кононенко ніякої допомоги не отримує. Дві тисячі гривень, які їй виплачували як переселенці, скасували, оскільки у чоловіка-поліцейського достатня зарплата. Однак вони з коханим живуть у різних містах, змушені орендувати дві квартири, окремо харчуватися.
«Я офіційно не працевлаштована, бо не маю змоги відкрити ФОП — якщо платитиму податки, оренду за кабінет і купуватиму матеріали, працюватиму в мінус. Мені не буде за що купити їжу.
Кілька днів тому я намагалася переоформити ВПО у Харкові. Пояснювала, що ми з чоловіком не живемо разом: він на Донеччині, я в Харкові. Але мені відмовили через його доходи. І така ситуація у більшості дружин поліцейських та військових. На Донеччині 90% родин живуть розділено, чоловіки віддають усі гроші, щоб оплатити жінкам житло в інших містах", — розповідає дівчина.
Працювати б’юті-майстром важко — оренда кабінету в салоні недешева, матеріали для роботи дороговартісні. Тому допомагає підтримка «своїх» — переселенців із Донеччини.
«Працює правило „свої підтримують своїх“. Нещодавно прийшла дівчинка на процедуру, майстер манікюру з Бахмута. Вона спочатку тікала в Краматорськ, а тепер сюди. Побачила в соцмережах, що я зі Сходу, прийшла підтримати колегу», — каже Лоліта Кононенко.
Але з багатьма знайомими з Донеччини довелося обірвати зв’язок через різні погляди на окупацію та росію. Зокрема, одна з дівчат після захоплення Маріуполя у 2022 році опублікувала фото звідти — поруч із розбомбленим, понівеченим та затопленим кров’ю драмтеатром. На обурення Лоліти відреагувала виправданнями — писала, що у неї та батьків не було вибору, вони не знали іноземних мов, не мали грошей на евакуацію в Європу, зате мали родичів у Красноярську. Тому вирішили лишитися в окупації чи на території рф.
«Мене розриває зсередини, коли в соцмережах чи в житті люди починають розводити демагогію: «Віддайте Донеччину, нащо вона потрібна, за що наші хлопці гинуть, там все одно одні сєпари». Люди не розуміють: віддати можна завжди. Але чи за кілька років вони не підуть далі? Чи не доведеться так само віддати всю Україну? Жодної гарантії.
Ждуни та прихильники «руського міра» є всюди, не лише на Донбасі. Але ми, притомні люди, не кликали окупантів! Ми не хотіли, щоб нас позбавили життя. Через росію усі лишилися бомжами", — пояснює дівчина.
«По району ходять окупанти, а виплати ми отримати досі не можемо»
Лоліта Кононенко каже, одна з найбільших проблем ВПО — неможливість отримати виплати за житло, що лишилося на непідконтрольній території або в кілл-зоні. Квартира батьків у Костянтинівці лишається, але увесь мікрорайон знищений ударами дронів, артилерії та авіабомбами.
«Там немає вікон, немає нічого, а по моєму району ходять окупанти. Але ми не можемо отримати компенсацію, бо будинок технічно не зруйнований — стіни ж стоять. Ми хотіли податися на програми держкомпенсацій, але нам відмовили, бо Костянтинівка офіційно не окупована.
Виходить абсурд: жити там не можемо, бо лінія фронту й обстріли, отримати компенсацію за розбите житло не можемо, бо будинок «стоїть». І місто вважається українським. Держава забрала у мене навіть 2 тисячі гривень допомоги. Усі гроші чоловіка йдуть під нуль на оплату оренд і харчування", — обурюється донеччанка.
Станом на 2026 рік право на щомісячну допомогу ВПО (2000 грн для дорослих і 3000 грн для дітей) мають лише ті родини, у яких середньомісячний дохід на одного члена сім'ї не перевищує 10 380 гривень. За законом дохід офіційного подружжя підсумовується автоматично, незалежно від того, чи проживає родина разом, чи змушена мешкати роздільно через службу чоловіка та евакуацію дружини. Через цей майновий ценз тисячі переміщених жінок втрачають право на виплати, попри подвійні витрати на оренду житла в різних містах.
Дівчина додає: навіть якщо вони з чоловіком наважаться народити дитину — їм буквально не вистачить на неї коштів. Тож доводиться виживати поодинці - на відстані через війну та з фінансовими складнощами.
«Мені неймовірно образливо. Я мимоволі порівнюю, як нас, чужих людей, прийняла Австрія, і що мені дає моя держава. Нічого. Від слова зовсім», — додає Лоліта Кононенко.
Доки державна бюрократична машина мовчить, переселенців із Донеччини рятує солідарність «своїх». Майстри з Бахмута, Слов’янська, Краматорська та Костянтинівки знаходять одне одного в евакуації, щоб сказати: «Я поруч, підтримаю». Ця єдність «своїх для своїх» найбільше підтримує ВПО, які втратили житло та колишнє життя, і навіть не отримують мінімальну допомогу від держави.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!