В’ячеслав Вороний загинув під час боїв за Маріуполь. Чоловік намагався врятувати своїх побратимів, але росіяни вбили його, збивши літак, яким керував льотчик.
Льотчику В’ячеславу Вороному просять присвоїти Героя України/ Колаж "Вчасно"
Льотчику армійської авіації В’ячеславу Вороному, що здійснював польоти до захисників «Азовсталі» просять надати звання Героя України посмертно. Відповідну петицію зареєстрували на сайті Президента України.
Відомо, що полковнику В’ячеславу Вороному був 51 рік. Він родом з Одеси, жив на Львівщині, а згодом у Києві. Льотчик 1-го класу, служив у військовій та цивільній авіації.
5 квітня 2022 року з блокадного Маріуполя вилетіли два вертольоти з пораненими. Один із них росіяни підбили. На допомогу з Дніпра вирушив пошуково-рятувальний Мі-8, яким керував Вороний, але його також збили. Намагаючись посадити вертоліт, В’ячеслав врятував життя двох своїх побратимів ціною власного. Сам пілот довго вважався зниклим безвісти й лише 2024 року рідні змогли його поховати.
Автор петиції, дружина В’ячеслава Оксана Ворона, у тексті просить підписати її і тим самим вшанувати пам’ять про Героя та підтримати їх родину.
Наразі зібрано більш як 7,1 тис. підписів із 25 тис. необхідних. До кінця збору підписів залишилося 37 днів
Місія — Маріуполь / Фото: Ілюстратор Сашко Даниленко
Що відомо про В’ячеслава Вороного?
На основі даних розповіді платформи пам’яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» відомо, що Вячеслав Вороний родом з Одеси. Зростав, навчався, зустрів кохання свого життя у місті Броди на Львівщині. Ще маленькі Славко та Оксана жили в сусідніх будинках. Але пішли до різних шкіл.
«Проте вони продовжували спілкуватися, знаю, що тато допомагав мамі з навчанням, — розповідає донька В’ячеслава Діана Ворона. — Після школи мама переїхала в Тернопіль, де навчалася на бухгалтерку. А тато відправився у Саратовське льотне військове училище, в Україні на той час не було, де вивчитися саме на пілота. Коли вони приїхали додому на канікули, то почали спілкуватися. Відтоді стали розвиватися їхні романтичні стосунки».
Саме Оксана запропонувала Вячеславу одружитися. Це сталося в останній день перед його від'їздом у Казахстан — у середині листопада 1991 року.
Сам В’ячеслав не планував залишатися в Казахстані. За три місяці він повернувся в Україну, а вже 30 травня 1992 року він та Оксана одружилися.
«У батьків було велике кохання. Вони ходили за ручку, цілувалися, обіймались. Тато був галантним — відкривав перед мамою двері, носив важкі торби, допомагав і підтримував. На жаль, він багато часу проводив у відрядженнях. Той час, коли ми всі були разом, завжди дуже цінували», — згадує Діана Ворона.
Також про В’ячеслава відомо, що він став одним із добровольців унікальної місії в Маріуполь, рідні про це не здогадувалися. Про те, що літав в оточене місто — дізналися вже після його загибелі.
«4 квітня у Дмитрика, татового онука, був день народження, два роки. Тато зателефонував по відеозв'язку і привітав. Він зазвичай вітає нас усіх із самого ранку. А тоді ще й увечері надіслав привітання. Я здивувалась, але не надала особливого значення. Ще у тата з мамою був ритуал — обов’язково щоранку написати одне одному кілька речень. Проте 5 квітня тато не вийшов на зв’язок. Мама зателефонувала мені по обіді. Я як могла її заспокоювала. Була впевнена — з татом усе гаразд. Коли хтось близький на війні, ви не вірите до останнього, що може трапитись найгірше. Просто немає зв’язку, але він через якийсь час обов’язково повернеться з чергового важливого завдання», — каже Діана.
5 квітня указом президента України Вячеслава Вороного нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня за операцію в місті Попасна на Луганщині. Ця новина надійшла зранку, а ввечері того дня рідня дізналася, що В’ячеслав вилетів на допомогу побратимам з підбитого росіянами вертольота.
У всіх екіпажів місії ГУР було тоді завдання — доставити бійців або вантаж у Маріуполь. На зворотному шляху — забрати тяжко поранених.
«Тато брав участь в одному з двох перших вильотів на Азовсталь — 28 березня. Все заплановане вдалося зробити та без ушкоджень повернутися. Пізніше, за словами знайомих, він літав ще кілька разів. 5 квітня два вертольоти з пораненими на борту летіли назад, але дістатися кінцевого пункту не змогли… На їх пошуки полетів інший вертоліт, командиром екіпажу був мій тато. Ми не розуміємо: чому не можна було на розвідку послати дрон? Туди, де тільки-но росіяни збили вертоліт? Через те що тоді полетів вертоліт, а не дрон, Україна втратила надзвичайно професійного військового, професійного командира екіпажу та чудову людину», — каже Діана.
Загиблих з тих збитих вертольотів поховали у братській могилі на окупованій території. Їх було загорнуто в один парашут. У травні 2023 року тіла обміняли.
Наприкінці травня родині В’ячеслава повідомили про збіг за показниками первинної ДНК-експертизи, а у вересні 2023-го повідомили про збіг 99,9%.
Слідча поліції показала сім'ї фото останків Вячеслава. Ця картина, каже Діана, закарбувалася у пам’яті.
Далі були зустрічі з експертом досудової медичної експертизи, сім'я хотіла переконатися, чи правильно провели процедуру ідентифікації.
«Вже після 22 місяців сліпої надії ми зрозуміли, що це правда — росіяни вбили тата. Тоді ж ми ухвалили рішення про поховання», — говорить донька
Похорон організовувала Діана. Прощання відбулося в місті Броди 2 лютого 2024 року. Нині Вячеслав Вороний спочиває на Алеї слави Лук’янівського цвинтаря в Києві.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!