«Посвідчення УБД настільки знецінили, що його обзивають «проїзним»: офіцер з Покровського напрямку про болючі питання служби нерівності між «рівними»

Четвертий рік повномасштабного вторгнення та 12-й від початку нападу рф, крім ідеї національного спротиву та згуртованості, продемонстрував болісну пошесть у війську — рівність, у якій опинилося надто багато «нерівних». Розбрат через наліпки «Не ТЦК» або причетність до окремих кампаній в обороні України наклало свій відбиток на настрої українців. Врешті, на сьогодні це ознаменувалося тим, що кількість законодавчих рішень, до яких військові мають претензії та зауваження, в рази побило ті, які влаштовують бодай половину захисників.

Окремим жирним шрифтом виділяються питання героїв, які Героями так і не стали — з боку байдужості командування, вкрай повільній бюрократичній «черепасі» та розчаруванні в самих нагородах. Для значної кількості військових нагрудні знаки лишаються «значками», посвідчення учасника бойових дій, раніше вагоме та почесне — «проїзним». І з кожним днем риторичних питань все більшає. Роками вони були нагальні, проте через відсутність відповідей ті, хто їх ставив, перетворилися на виснажених… або загиблих.

Один з офіцерів, який пішов у військо ще до повномасштабного вторгнення й нині тримає оборону на Покровському напрямку, у відвертій розмові з «Вчасно» зауважує: те, на що зараз суспільство та влада закривають очі, згодом визріє в серйозну проблему. В ній будуть замішані покарання за несправедливість, зброя та військові, яким подекуди уже не раді. На жаль, це не сумний прогноз, а цілком реальний відтинок спротиву — внутрішнього, який помітний тим, хто перебуває у війську.

Тож, чому вже зараз треба змінювати кольори посвідчення УБД, що обурює бійців у неспроможності Мінцифри та з яких причин медалі за героїзм наздоганяють захисників здебільшого в могилах — у відвертому, однак анонімному інтерв'ю офіцера з Покровського напрямку.

«Я не використовую слово „перемога“ взагалі. Бо воно набуде свого значення тоді, коли все повернеться у межі нормального. У нас, в Україні, цього вже не буде. Бо кількість втрат, зламаних життів і людей, які не зможуть повернутися чи адаптуватися до життя за нових умов — катастрофічно велика. Я розумію, що житиму в країні, яку не впізнаю. Але якщо ми візьмемо правильний вектор, якщо залишимося незалежними — питання полягатиме у тому, через скільки років і яке саме покоління після нас зможе впізнати цю країну. Зможе сприймати її нормальною. Бо й зараз слово „перемога“ для цивільних і для військових має зовсім різні значення. Ми думаємо про свої маленькі тактичні перемоги, евакуйованих поранених, витягнуту техніку, хоч і підбиту. А для цивільних це якісь геть нереальні речі, якісь фантастичні кордони з часів минулого століття, які ми собі на війні навіть не уявляємо. Для нас головне — уже не перемогти, а не про**ати країну, яка в нас залишилася, й прийти до миру, щоб хоча б наші онуки не жили так, як наші діти зараз. Я не отримую жодного задоволення від того, що тримаю зараз у руках зброю. І я хочу її покласти відразу ж, щойно небезпека моїй родині, дітям чи Україні зникне», — зауважує військовослужбовець.

«За законами війни ми не можемо добивати поранених. Тобто, або всі завмирають, поки окупант сконає своєю смертю, або мають бездумно бігти його рятувати»

— Бригада, у якій ви несете службу, брала участь у відбитті вже кількох областей від окупантів. За цей час були сотні полонених росіян, яких ви утримували до передання спецслужбам в найкращих можливих для них умовах: була їжа, вода, безпека та відсутність тортур. Для наших полонених, яких утримує росія, такий набір недоступний. Знущання відбуваються буквально за кожним із пунктів. І, на жаль, як наслідок цього — що частина наших хлопців і дівчат не повернеться додому, бо в полоні їх закатували. Питань до доцільності утримання полонених росіян у хороших умовах немає - цього вимагає цивілізований світ, закордонні партнери, які регулярно перевіряють ці ж умови. Однак, на вашу думку, наскільки застарілі так звані правила ведення війни та права з Конвенції ООН про права людини? Яких дотримуємося ми, і які по-звірячому порушують окупанти.

— Якщо коротко, то всі ці правила потрібно переписувати й змінювати відповідно до умов війни, в якій ми перебуваємо. Бо те, чого вимагають закони та звичаї війни, мають мало спільного з реальністю. Наприклад, поранених ворогів не можна добивати навіть у «червоній» зоні. Але там не вказана важкість поранення. На практиці це означає, що окупант на камеру з дрону може порізати руку ножем, показати, що у нього тече кров — і все. Ми не маємо права його якось зачепити, щобільше — за цими «законами» ми маємо бігти й бездумно надавати допомогу ворогу. Хоча які його дії можуть бути подальші - невідомо. З банального — він може кинути тією ж закривавленою рукою гранату в хлопців, якщо це, наприклад, уже бої в місті, де відстань — мінімальна. І навіть якщо він вмирає - треба дати йому час, щоб він це зробив сам. І жодним чином не «пришвидшити» процес. Звучить маразматично.

Сюди ж — питання про контроль за дотриманнями Женевських конвенцій. Його немає. І ми, й гаранти бачимо ті самі розстріли наших полонених хлопців і дівчат. Вбивства наших медиків під час евакуацій. А реакції на це — жодної. Звісно, дякуємо за дописи у фейсбуці про те, що вони це засуджують, а-та-та, але реакція має бути не такою. Світ сходить з розуму, тому навіть добровільна здача в полон для наших військових — потенційно смертельна. Хоча їм ці ж закони та правила гарантували життя, повернення до їхніх родин. Натомість — могили, й то не факт, не кожному.

— У медійному просторі сьогодні часто можна зустріти роздуми про «справедливий мир» із росією, який має стати закінченням вторгнення. Однак думки про те, яким він має бути, різняться — від повністю сплачених репарацій до засудження усіх бойовиків, які воювали на боці рф. Крім того, існує думка про ізоляцію рф в економіці, яка насправді не має жодної реальної перспективи. Що ви думаєте про «справедливий мир»? У якому вигляді він взагалі можливий, якщо допускати його ймовірність?

— Насамперед це покарання абсолютно всіх, хто брав участь в збройній агресії проти України. Це не лише бойовики, а й всі артисти, які приїжджали давати концерти воякам рф, усі бізнесмени, які якось фінансували це — не просто податками, а переказами грошей чи закупівлею чогось для росармії. І особливо — покарання кожної людини, медійної й ні, яка казала, що війна — це «полювання», й ставилися до цього відповідно. Не просто ці люди мають відчути, що таке розплата, а й сім'я кожного такого солдата чи офіцера — у повному складі. Вони повинні відчути відповідальність за те, що вони — родина вбивці. Репарації - це добре, вони мають бути виплачені, але цього недостатньо. Бо ті гроші, які вони заплатять, не повернуть ампутовану руку чи ногу замість культі. А вбиті?.. Ніякі мільйони нам їх не замінять.

«Якщо примусової мобілізації не буде — мою родину закатують, бо я — кадровий офіцер»

— В нашій армії та по лінії оборони, порівняно з російською лінією наступу, вкрай бракує людей. Їх обмаль, тому окупанти продавлюють цілі ділянки, на яких бракує бійців у кількості, яка справді здатна стримати ворожий натиск. Через це хід мобілізації та сам процес пришвидшили, здається, максимально: перевірки на вулицях, рейди по закладах, листи на підприємства тощо. В результаті питання примусової мобілізації в Україні визріло не просто конфліктами, а випадками нападів на працівників ТЦК чи спроб їхнього самосуду. Ви в особистих розмовах завжди наголошували на тому, що головними перевагами українців у цій війні є їхня мотивація захищати своє. Але що робити з тими, хто у військо категорично не хотів, однак потрапив?

— Я не казатиму, що проти примусової мобілізації. Бо якби її не було, то не було б значної кількісної частини Сил оборони. І якщо уявити, що завтра її скасують і ми воюватимемо лише добровольцями — то в якийсь момент мою родину закатують через те, що я — кадровик. Бо не залишиться тих, хто триматиме оборону, люди закінчуються. Тому з цього виникає питання мотивації людей іти у військо. Для когось це будуть гроші, перспективи в майбутньому. Ми на тому етапі війни, коли треба переглянути ряд умов служби, компенсацій, грошових винагород чи тих самих пільг. Бо окремі пункти мотивацію переважно вбивають. Але крім бюрократичних чи фінансових питань — є й фактор недобросовісних командирів, які, я б сказав, злочинно розпоряджаються людьми.

— Мова про так званих «м'ясників» в армії, як інколи називають керівників бойових бригад?

— І про них зокрема. Хлопці, які до нас перевелися після СЗЧ, мене дивували, бо не очікували побачити з собою на позиції живу людину з «зірочками». Вони раніше служили поруч з командирами, які свої звання отримували ще у попередньому столітті, фактично не воюючи насправді. І цих командирів бійці бачили не ближче, ніж за 30−50 км до фронту, а когось із «зірочками» — востаннє взагалі в тилу.

Зараз «інститут офіцера» погано сформований через якість навчання. У нас досі присутнє це ставлення, нібито офіцери — це хтось «високий і важний», як було за царських часів, коли лише обрані й не завжди гідні отримували це звання. Добре, що офіцерами зараз стають молоді хлопці з реальним бойовим досвідом, перевіреним у боях характером, які мають потрібні якості для офіцера. Але, знову ж, не всім треба давати це звання. Не можна його тим людям, які ставлять себе вище побратимів чи підлеглих. І зараз у нас військові ВНЗ мають якраз дивитися наперед, кому вони дають можливості. Бо офіцерами мають бути ті, хто має авторитет, бажання вести людей за собою, а не йти позаду них. Ті, хто мають «доростати» до командирів чи генералів, повинні бути лідерами, які зможуть стати пліч-о-пліч зі своїми підлеглими і йти в бій поруч. Це важке, дуже непопулярне рішення, але за таким критерієм має визначатися будь-який офіцер — чи може він стати правильним прикладом.

— Тобто є потреба переглянути критерії, хто в Україні може стати офіцером навіть несучи службу?

— Є, але наскільки вона реальна? Це має бути дуже великий крок, вибудований поетапно за найменшими дрібницями. І насамперед — всі, хто претендує на звання офіцера, мають бути перевірені. Тому що до нас приходили військовослужбовці, які свого часу пішли в СЗЧ, і ділилися досвідом страшної, пекельної служби. А потім з’ясовувалося, наприклад, що їх у тих місцях взагалі не було. Бувають люди, морально вицвілі.

«Після повернення хлопці захочуть поговорити з тими, хто посилав їх на забій»

— Повертаючись до питання про командирів та їх накази. Лише місяць тому в медіа завірусилося відео, як військовослужбовців змушували погодитись вийти на позиції, «ламаючи» їх. Відео було кілька, одне з них — таки справжнє. Але якщо пропустити фейкові, створені й розіграні росіянами — то буває, що коментарі чи досвід реальних бійців окремих бригад не кращий. Когось не було ким замінювати на позиції, тож бійцям довелося бути на них по півтора-два місяці. Інших змушували до останнього лишатися попри оточення й, відповідно, перспективи смерті чи полону. Тож реальних прецендентів «українського виробництва» теж вистачає. Що ви можете сказати про них? Адже зі всіх майданчиків українські командувачі наголошують, що, на противагу російським, у нас немає «м'яса» — бійців, яких посилають на забій.

— Як людина, яка була і в АТО/ООС, і на повномасштабній війні, скажу свою думку: краще один двохсотий, ніж п’ятеро п’ятсотих. Таке рішення ухвалювати дуже важко. Але випадки, про які ви запитуєте, реально були й, думаю, ще будуть, і не про всі ми дізнаємося. Я можу говорити лише про ті, які знаю — коли командири посилали хлопців у ті місця, звідки повернутися було майже нереально, і знали про це заздалегідь… Коли війна закінчиться — хлопці, яких так кинули, без планування чи елементарно без забезпечення — вони захочуть поговорити з тими, хто віддавав ці накази. І буде добре, якщо поговорити захочуть саме з ними, а не з їхніми сім'ями.

— Але ці випадки відбуваються вже зараз, і не кожен військовослужбовець доживе через такі накази до того закінчення. То що робити зараз?

— Говорити, звісно. Але не в «Тіктоці», а повідомляти на папері чи реальними зверненнями відповідні органи про зловживання чи правопорушення, які потенційно або вже здійснює командир. У кожного є доступ до інтернету, щоб побачити, як це зробити. І нехай у цьому розбираються люди, які на це вчились. Бо воєнний злочин у вашому розумінні може бути тактичним успіхом у масштабах країни.

— Потрібно визнати, що смерть (навіть потенційна) багатьох дуже лякає. І ця перспектива відлякує військовозобов'язаних — що вони стануть просто «бойовою одиницею», однією з тисяч. Стимул йти у військо, здається, низький, як ніколи. Принаймні так можна подумати з кількості та характеру коментарів під дописами про армію, війну чи тих самих ТЦК. То в чому шукати мотивацію людям, які ще не служать?

— Можна банально подумати про тил. Не тих, хто розповідає, що вони нас сюди не посилали й що ми — загроза для цивільних, бо вже якісь «поламані». А про той тил, який якось допомагав армії: виходив на акції за повернення полонених, донатив військовим, просто встрягав у суперечки з тими, хто шарахається від ТЦК і в усьому звинувачує нашу владу чи армію або ж слухає російську музику. Усіх цих людей просто вб’ють, зґвалтують чи закатують, якщо сюди зайде росія. Тому якщо комусь замало аргументу, що ми стоїмо за свою країну, за свою волю — нехай подумають про власну, не абстрактну, сім'ю. Яку причину росіяни знайдуть для тортур саме ваших рідних.

«Голі й босі „сонечка“ не живуть роками у холодному й сирому окопі. На Донбасі люди живуть, і жити можна непогано»

— Але для багатьох людей служба у війську автоматично ототожнюється зі смертю. У вірусних відеороликах проведення чоловіків на війну розігрується взагалі як похорони чи щось на кшталт того. Хоча потім з’ясовується, що він буде водієм, зв’язківцем або діловодом. Тож, виходить, люди не бояться служби у конкретних підрозділах чи на окремих посадах, а взагалі всього, що якось дотичне до захисту України.

— Недотичні до армії люди досі не розуміють, як ми воюємо. Зараз вийти на вулицю й запитати, в яких умовах живуть бійці, коли служать — і 80% почнуть розповідати за окопи, ями, в яких хлопці сплять, що ледь не дощовою водою миються, сидять голі й босі без забезпечення. Якщо запитати за Донецьку область — то взагалі сльози: ось — стела, ми перед нею сфоткались, заходимо за неї - і через 25 метрів заплигуєш в окоп! І, значить, відразу починаєш з пі**рами перестрілюватись, а якщо вони поближче — то голови їм зубами відгризати. Ось це — уявлення про війну більшості людей нашої країни, які дивляться відео з «ТікТоку» з російською ІПСО. Вони навіть не цікавляться, що таке армія, в чому різниця родів військ. Чоловіки ж так само думають, що вони заходять в ТЦК — там на них парашут надягають, і з рогатки запускають прям на Донбас.

Але на війні люди живуть. Так, це може бути не той рівень комфорту: хата в селі без проведеної каналізації в будинок, орендована квартира в Краматорську чи Добропіллі, де може не бути по кілька днів води. Але живуть! І тому я не розумію, як люди можуть жити з уявленням, що «голі сонечка» живуть рік-два в холодному окопі. Тим паче якщо ви розбираєтесь у чомусь, вас не тіпає від бумажок, чи ви вмієте тримати в руках паяльник — то в окоп взагалі навряд потрапите. Але люди бояться армії. І такими темпами ми стаємо… ізгоями.

— Зараз тиловими містами вже їздять буси з написами «Я — не ТЦК». А в період, коли автівки палили — ще й із написами, мовляв, «не військовий» або «не служу». І якщо останнє було викликане тим, що людям платили російські спецслужби за ліквідацію військового транспорту, то видиме протистояння цивільних проти ТЦК — систематичне й підтримуване самими українцями. А сюди можна додати й роздуми окремих громадян, які вже переконані, що військовим не можна повертатися додому, в тил. Буцімто вони надто небезпечні після всього, що побачили. То куди йти воїнам, коли війна закінчиться?

— Я сукупно спілкувався за ці роки з тисячами військових і знаю їхні настрої. І образа в багатьох уже зараз є. По-перше, цивільні не хочуть з нами спілкуватися. Комусь соромно, комусь нецікаво, комусь іще якось не так, але в результаті - військовий шукає такого ж, як він, щоб просто поговорити. Не знаходить — починається депресія, алкоголь чи психотропи. Агресія, взаємне нерозуміння — і, звісно, конфлікти. Зараз ми на цьому етапі, який тільки починає загострюватися. Далі - гірше. Бо у нас і зараз сім'я «звикає», що батько чи чоловік вдома, упродовж кількох днів. А потім починається — десь треба поличку прибити, на дачу поїхати, город посадити. А у військового на це немає часу — йому ще треба обійти живих друзів і відвідати могили тих, до кого на похорони не потрапив. Родина цього не розуміє, бо вона живе іншим — цивільним життям, борсається у своїх буденних справах. І з цивільними знайомими ти теж не завжди можеш побачитись, бо в них робота, сім'я, дачі тощо. А в тебе — всього 15 днів відпустки, і з тобою не можуть зустрітися на каву?!!

Це різні світи — їм важко зрозуміти один одного. Зрештою багато чоловіків повертаються навіть раніше, хоча у них є кілька днів відпустки — бо вони не можуть адаптуватися.

І ще є момент, який водночас і смішить, і дратує - коли чоловік, який ще пів року тому був цивільний і ховався від «людоловів», таки опиняється на війні. Звісно, що доходить до ТЦК не своїми ніжками, а довозиться військовими. І тільки його нога ступає з навчального центру БЗ ВП — він агресивно засуджує цивільних, які не мобілізуються. Звісно, починаються «тік-токи» про зраду, приниження цивільних, якісь погрози.

— І все ж цей момент настане — коли сотні тисяч військових повернуться додому, до своїх сімей, у цивільне життя. Зрозуміло, що процес адаптації мають пройти й ті, хто чекав їх, і самі військовослужбовці. Але якщо все йтиме під таким гострим кутом, як зараз — до чого це може призвести?

— Якщо ми повернемося й зрозуміємо, що нас не раді бачити — то така кількість людей, яка вміє користуватися зброєю, буде великою проблемою для всієї країни. Це буде катастрофа. По-перше, я прогнозую, що проявиться ще й внутрішній конфлікт — тих, хто добровольцями пішов на війну, і тих, кого бусифікували й вони вважають, що нічого нікому не повинні. Зараз на таку різницю ніхто не звертає уваги, бо не на часі - є побратим у формі й кепці, працюємо. Але потім це питання підніметься. І до тих цивільних, які так і не долучаться до армії - тим паче.

Тому це колективне звернення до цивільних від військових: робіть щось з цим, у вас ще є час. Бо в нас його немає, щоб розбиратися ще й із цим питанням. Тому що колись у військових може з’явитися бажання відновити справедливість. Але справедливість у його очах і з погляду цивільних — вона кардинально різна. Її потрібно починати рівняти вже зараз.

Країна «кольорових проїзних» та запізнілих нагороджень?

— Щодо рівності самих військових у суспільстві також виникає багато питань. Якщо питання кумівства в армії до повномасштабного вторгнення підіймалося вкрай рідко, то зараз досить часто можна почути, що хтось «прилаштував» свого родича на якусь «теплу» посаду або місце, хтось переводиться в іншу частину вп’яте або вшосте за ці 3 роки, хоча рапорти інших військових «згортають» чи просто не погоджують.

Але окрема тема справедливості - це нагороди хлопців. І якщо проїхатися бригадами й поспілкуватися з військовослужбовцями, які служать для захисту, без подальших амбіцій в армії - з’ясується, що величезна частина з них не отримувала жодних нагород. Хоча вони й відбивали величезні штурми, і заходили глибоко в тил ворога для його ліквідації, й підбивали рідкісну техніку росіян.

— У нас така система державних нагород, що ті хлопці, яких подають на нагородження ще два роки тому, отримують їх лише зараз. Або взагалі не отримують, бо про них чи забули, чи просто «не встигли» виділити коробочку з подушечкою й шматочок металу, а їх уже немає в живих. У мене є питання до «монетного двору», які роками не можуть віддати цей «нагородний комплект» — вони не встигають клепати ці ордени, чи в чому проблема?

— На сайті Президента України зараз сотні, якщо не тисячі, петицій з проханням надати звання Героя України посмертно — тим, хто загинув на позиції, під час штурму, або ж прикрив собою хлопців, даючи змогу їм відійти. Але трапляються петиції, де рідні просять надати цю нагороду військовому, який загинув через скид, наприклад, при цьому просто виконуючи свої посадові обов’язки. Применшувати цінність втраченого життя не можна — кожен військовий — це герой, захисник. Проте чи варто все ж нагороджувати цим орденом кожного солдата чи офіцера, який загинув на війні?

— Звання Героя України — найвища державна нагорода, після якої немає більш «вагомих». Сама ієрархія системи нагород не просто не дотримується, а знівельована. Прижиттєво отримати державну нагороду — це якийсь цілий квест, і якщо командиру байдуже на тебе, на свій особовий склад — то скільки б ти танків зубами не вигриз — нагородження не буде. Хоча знову ж: якщо військовий медійний — то на кожне державне чи військове свято у нього з’являється якийсь черговий орден. Хоча сидить 50-річний дід з чорними руками від болота й мазути, клепає орків по 70 штук за свій вихід, а в нього — якийсь диплом чи подяка від командира. І чи нагородять цього діда-піхотинця, поки він живий? Та навряд.

І подивимося на інший нюанс: скільки в Україні повних кавалерів орденів? Їх обмаль. Бо поки ти отримаєш один орден — до другого навряд чи доживеш, оскільки всі твої заслуги з отриманням ордену обнуляються. Забаранив сотню орків, відгриз дуло в танка, відтиснув позицію в окупантів — молодець, тримай орден третього ступеня. Скільки ще таких штурмів він має відбити або в скільки атак піти, щоб отримати орден другого ступеня? І це — проблема заохочення. Тому що краще хлопців зробити повними кавалерами, і вже після — Героєм України. Має бути дотримана ієрархія, вона ж для цього й існує. А зраз вона фактично така сама гнила, як і система УБД. Коли я знаю випадок, що серед трьох дівчат, нагороджених орденом Княгині Ольги, є дружина заступника командира з тилу, яка саму війну бачила по фото чи відео. Вона не погана — прикольна, весела, да. Тільки ж не просто кльовим дівчатам повинні давати цю нагороду?

— «Гнила система УБД»?

— Сьогодні посвідчення учасника бойових дій — це не якийсь важливий документ. який викликає гордість, що військові його мають, а просто проїзний. Країна й окремі службовці настільки знецінили цей документ, що його тепер отримати — це вже не про гордість за те, що ти зробив. Зараз ця синя книжечка, як і медаль, яку до неї дають — це плювок у душу і шматок металу. Тобто я дивлюсь на своє посвідчення, криваве, і таке ж — в руках діловода чи юриста, які не бували ніде далі Краматорська чи заїхали на кілька днів у квартиру в Добропіллі, Слов’янську, пересиділи у кав’ярні потрібний час — і повернулися додому вже «учасниками бойових дій».

Посвідчення мають бути розмежовані по кольору, з різними можливостями для кожної категорії. Не може мати діловод такий же документ, як і в піхотинця, який кров лив за нього. Тому поки цей папірець знецінений до «проїзного».

І що мене здивувало — що в «Дії», де можна онлайн одружитися чи подивитися телебачення, досі не зробили такого розмежування. Чому не зробити так, щоб мені на заправці робили знижку в 6%, а комусь — 4% чи 8% - залежно від того, хто ми й що робимо в армії. Я розумію, що перевидавати посвідчення, роздруковані за різними кольорами — не на часі. Але ж у додатку це можна організувати?..

— Якщо підсумувати — то про хлопців, які повернуться з війни, починати посилено піклуватися потрібно було ще в перші дні вторгнення. Однак з літа 2022 року в коментарях під дописами про несправедливість і безвідповідальність (як у тилу, так і на війні) почали з’являтися коментарі на кшталт «хлопці прийдуть — буде непереливки». Хоча ви самі сказали, що коли ви повернетеся — від подібного «розбору» буде лише гірше, оскільки справедливість цивільна та військова зовсім різна. Тож які процеси вже слід «вирівнювати» в тилу цивільним, аби після повернення військових зі служби ця справедливість не вимірювалася пролитою кров’ю?

— Найперше — почати відповідати за свої слова. Бо зараз усі кричать про т. е. що вони донатять космічні суми, утримують армію або роблять якісь нереальні речі в тилу й саме там найбільш потрібні. Зараз це слова, але люди мають усвідомити, що колись хтось захоче перевірити цю інформацію, яку фонтанує цивільний. І якщо вони виявляться занадто переоцінені або нереалістичні - то людям дуже не сподобається, що їм казатимуть у вічі. І буде добре, якщо лише казатимуть.

Особливо — коли люди кажуть, що вони там якось змінюють систему чи на щось впливають. Бо це вони роблять не для армії, не для конкретного штурмовика, а для себе. І, може, все ж доцільніше буде замінити якогось хоча б діловода, піхотинця, розвідника тощо, якщо здоров’я дозволяє. Це допоможе Україні трохи більше.

По-друге, змінювати своє ставлення до всіх військових, зокрема й до працівників ТЦК. Бо вони — частина армії, а вся ця структура — багатотисячна. І коли хлопці повернуться — вони можуть стати на захист своїх. Особливо якщо свої - це ображені цивільними та бусифікованими ветерани, зі значним бойовим досвідом, яких також вдосталь у територіальних центрах комплектування.