«Люди хочуть вірити, що армія путіна вийде на кордони з Дніпропетровщиною й зупиниться, але так не буде», — боєць «Док»

Боєць Донецької окремої бригади сил ТрО з позивним «Док» — мешканець Покровська, який у 2015 році долучився до війська й став медиком. Почав із роти охорони місцевого воєнкомату — санітаром, при цьому маючи досвід роботи підземним фельдшером на шахті «Західній». Тоді думав, що мобілізувався на пів року, але так сталося, що те «тимчасово» триває й досі - коли ще у 2016 році він перевівся у 93 бригаду й там був санітаром-інструктором до 2018 року. Воював, рятував поранених побратимів і відчував, що допомагає Україні боротися.

Однак коли на фронті почалося затишшя, а замість служби — бюрократична тяганина, «Док» повернувся в охорону покровського воєнкомату. На службі у воєнкоматі він і зустрів повномасштабне вторгнення рф в Україну 2022 року.

«Перші пів року воєнкомати робили велику роботу. Всі добровольці пройшли через нас, ми батальйон бригади сформували за три дні. Але через пів року знову проявилася „паперова воєнщина“, ми почали охороняти мости й дороги… Це вже була не війна. Тому я перейшов у бригаду — спершу в інженерну роту, а потім у підрозділ БПЛА», — пригадує «Док».

Сьогодні покровчанин продовжує боротьбу за країну у рідній Донецькій області. Ми зустрілися з «Доком» поряд з лінією фронту, де він збирався на чергове завдання.

«З усього близького кола лише я й теща мали схожу позицію. Я взагалі якийсь час думав, що один дурень, який симпатизує Майдану»

Перші протистояння донеччан і сепаратистів у 2014 році для «Дока» нагадували загравання з сюрреалізмом: тоді, коли він мав розуміння, що відбувається — навколо всі перебували у стадії несприйняття й осуду. Тоді в його найближчому колі Майдан і сутички з окупантами згадувалися у реченнях із питанням «Нащо вони те роблять?» або «Дурні, для чого це?». Більшості, пригадує, було або байдуже, або вони не розуміли, що відбувається, і водночас мали погляди в бік рф. Така ситуація була й у його родині.

«На прикладі моєї сім'ї - батьки мої та дружини, дружина мали такі погляди, і з усього близького кола лише я й теща мали схожу проукраїнську позицію. Я взагалі думав, що один дурень, який симпатизував Майдану. 90% усіх друзів цього не поділяли, більшість знайомих були або проти Майдану, або за рф, або були байдужі. Хоча один знайомий мені розповідав, що він за Україну — категорично, однозначно, для нього немає інших варіантів… А у 2016 році його наші взяли в полон — він воював на боці днр. Передумав, мабуть», — пригадує «Док».

На думку воїна, саме до цього росія готувала наш схід десятиліттями. Тоді ж почалися маніпуляції, покликані для того, аби перетворити Донбас на рабський, — як і вся російська федерація.

«У нашого Донбасу рабська психологія. Я багато про це думав. По-перше, ми багато спілкувалися з росією, де це насаджувалося, плюс багато хто з росіян приїхав жити сюди. Насамкінець — у нас індустріальний регіон, де „начальник завжди правий“. І до влади з моменту розпаду радянського союзу хто почав приходити? Бандити. Яким потрібно було залякати усіх так, щоб безперешкодно красти. Тому перше, що вони зробили — це перестали платити нашим людям, щоб народ не почував себе впевнено. Бо фінанси — це свобода й повага: якщо ти можеш заробити гроші - ти можеш забезпечити родину й отримати повагу. А якщо роками тобі кажуть, що ти — ніхто, заробити не можеш, грошей не отримаєш — то так і виходить. Людей привчили до того, що вони — стадо, яке має слухатися й коритися, щоб виживати», — каже «Док», зауважуючи, що це й посприяло подальшій окупації регіону.

На шахті, пригадує покровчанин, і справді мало людей поділяли його позицію про те, що боронити ту незрозумілу «волю» і «засади свободи» потрібно. Хоча примітно, що саме шахтарі були одними з тих, хто першими взяв у руки зброю у відповідь на напад росії на Донецьк та решту міст. Проте якби небайдужих або «ширших» у світогляді людей було більше — зараз би земля Донбасу не була залита тоннами літрів крові.

«Багатьом насправді не потрібна свобода. Коли ми могли її взяти — у тому ж 2014 році - люди просто не розуміли, для чого вона треба і що з нею робити. Тим паче коли постало питання, що ми йтимемо разом з Європою. Тоді ж почалися завивання тих, хто ніколи не був там, але чув російську пропаганду: „Ой, фу, Європа, гомосексуалісти“ й інша маячня. Хоча звідки люди могли знати, що там нібито погано? Я питав. Вони відповідали — „ну, так кажуть“. Тому не можна людям бути обмеженими в інформації. Їх інколи за вуха треба брати й показувати: ось — факти, а ось — чутки», — пояснює військовий.

«Треба пахати цілодобово, бо в нас немає стільки нафти, як у росії, яку б ми продавали й вкидали у фронт»

«Док» вдивляється у сірий пейзаж за вікном, його обличчя обвітрене, погляд — глибокий, втомлений та задумливий. Він живе на війні вже 10 років. Повномасштабне вторгнення змінило все кардинально — навіть погляди його дружини, яка мобілізувалася та теж наразі служить в ЗСУ. Також пішов на захист країни і старший син «Дока».

Ситуація на східному фронті сьогодні погіршується щодня. Важко настільки, що іноді здається — людина цього не може витримати, але знову і знову «Док» разом з побратимами виходять на чергове завдання. Це також чоловіки з міст Донецької області - шахтарі, підприємці, люди різних професій. Їх міста та домівки окупанти або вже зруйнували, або роблять це прямо зараз. Захисники кажуть, що їм не вистачає нових свіжих ресурсів як повітря, також відчувають нестачу зброї та технічних засобів. Деякі прилади та деталі для своїх «пташек» наші бійці навчилися робити з того, що є під рукою, але зрозуміло, що це дозволяє лише трохи підлатати БпЛА.

Міркуючи про поточну ситуацію «Док» впевнений, що успіхи окупантів пояснюються сліпою вірою українців у краще, які орієнтуються лише на позитивні новини. А ще — тим, що насправді українці не хочуть воювати, тим паче — вбивати. Навіть заради перемоги — якби вони могли, відмовилися б від цього.

«У росіян успіхи на полі бою не лише через м’ясні штурми. І не через переважаюче озброєння й кількість людей. Просто вони навчилися воювати. Ми до війни підходимо як нормальні люди, скажімо. Бо війна передбачає етап, в який ти перестанеш рахуватися з втратами. А ми так не хочемо, нам треба зберегти життя всіх, кого можна. Зрозумійте, російські вояки — покидьки й вбивці. Вони вміють вбивати й насолоджуються цим. А ми — ні. І це накладається одне на одне й позначається на лінії бойового зіткнення», — додає покровчанин.

Ще один відчутний момент для фронту — коли населення України бажає «відсидіти», доки «умовний Степан» у той момент має вигравати війну, каже «Док». Це ж проєктується на народ — нині переважна частина людей чекає, що військові виграють бій за Україну, поки вони цього просто очікують у тилу.

За 10 років на фронті, упродовж яких воює «Док», він сподівався, що позаду Україна створює потужну армію — мобілізує, навчає, озброює «до зубів» тих, хто зможе відкинути окупантів назад. Військовий зізнається, що він і «дядьки за 40» були впевнені, що лише дають час «зарядженим воякам» України збільшити міць. Проте очікування не виправдалися. Щобільше — ситуація лише погіршується. Здебільшого через те, що Україна не просто не готова воювати, а навіть не готова визнати, що на її території - війна.

«Я впевнений, що президент робить усе можливе, аби ми мали перевагу на фронті: він їздить, зустрічається з партнерами, шукає варіанти, що ми ще можемо отримати. Але його функція — не просити, а організувати всі умови для цього й визначити людей, які продовжать цей процес. Цим мають займатися чиновники, на кого покладені ці обов’язки. А якщо вони не виконують їх, або ця допомога розкрадається — то має бути покарання. Не „для галки“, а за законом воєнного часу. Може, не розстрілювати, але пожиттєве ув’язнення крадії заслужили. Хоча, можливо, на такі випадки вже потрібна й смертна кара. Бо у сфері оборони та озброєння, наприклад, 10 тисяч доларів — це десять мін. І те, що він вкрав ці гроші - це означає, що він вкрав чиєсь життя. А наші політики на таку жорстку міру не налаштовані», — пригадує «Док».

«Не біжимо, не втікаємо. Для мене це важливо, хоч це й відбувається величезними втратами, величезною кров’ю, яка ніколи повністю не оціниться. Чому… Бо якби люди могли це зробити — ми б більше ніколи в історії не воювали. Але ми праві, це дає нам силу триматися»

Добровільний вибір «Дока» захищати Україну триває майже десять років, і з цим досвідом жити — тяжко. Тим паче — з урахуванням того, що війні він віддав вже 10 років життя своєї сім'ї.

«Пам'ятаю, коли ще чотири роки тому приїхав додому — з дружиною час провів, щось зробив по дому — і все, поїхав. Як такого цивільного життя у мене не було навіть під час відпусток», — розповідає покровчанин.

Про вибір бути добровольцем у 2015 й лишатися ним досі воїн не шкодує. Але зараз на фронті його старший син, який підписав контракт, і дружина. Обидвоє вже відслужили по три роки. Проте коли постало питання демобілізації сина — воно не просто «зависло» у повітрі, а навіть не розглядалося. І це найбільше шокує військового, а за сумісництвом — воїна.

«Найбільша тривога в мене — за сина. І якби я міг щось запитати у влади, я б запитав: скільки ще я, моя родина маємо віддати Україні? Скільки ще має воювати мій син, якому 22 роки і який служить із 19 років? Чому ми, старші, ветерани, не можемо відпочити й коли буде заміна?.. Я на війні вже 10 років, я залишусь тут. Бо просто не знаю вже, як жити спокійним, нудним цивільним життям. Хоча я теж втомився від війни» — каже «Док».

Сам покровчанин зізнається, що навіть якби у нього була можливість демобілізуватися — він все одно залишиться у війську. Проте хоче, аби його син врешті створив сім'ю, народив із коханою дітей — патріотичних і вірних Україні, яким є сам, вирішивши воювати заради неї.

«Я вважаю, що держава мені вже винна. Бо вона мала розробити механізм демобілізації тих, хто воює роками. Це стосується й мене, і мого сина, і якогось умовного Степана, який як пішов навесні 2014 року в бій — так з нього й не вилазив досі. Ми маємо хоч кілька років після бойових відпочити, пожити, народити дітей, виховати їх. Бо в такому темпі ми стираємось. І коли нас не стане — залишаться ті, хто воювати не хотів і не захоче. І тому армія, а потім і наша країна, просто розсиплеться. Про це нашим військовим стратегам треба було подумати ще навесні 2022 року, щоб на зараз ми цей механізм мали», — наголошує військовослужбовець.

Покровчанин додає, що все ж попри перераховані вище нюанси та болісні питання до влади — вважає, що українські військові свою задачу виконали — втримали свою країну й продовжують це робити попри всі прогнози й погрози росії.

«Наша задача — зберегти державу. І, як на мене, ми третій рік повномасштабного вторгнення робимо це дуже добре. Ми не під Києвом і не біля Львова стоїмо — це досягнення. І слава Богу, що ми живі. Не біжимо, не втікаємо. Для мене це важливо, хоч це й відбувається величезними втратами, величезною кров’ю, яка ніколи повністю не оціниться. Чому… Бо якби люди могли це зробити — ми б більше ніколи в історії не воювали. Але ми праві, це дає нам силу триматися», — впевнений «Док».