«Більше донбаських кроликів не буде»: зі Слов’янська виїхало керамічне підприємство, яке росіяни намагалися зруйнувати авіабомбою

За зиму та весну 2026 року у слов’янському цеху виробництва кераміки п’ять разів латали дах після прильотів. Востаннє російська ракета дивом не перетворила на будівельне сміття усю територію виробництва. Навіть під загрозою КАБів та FPV-дронів команда підприємця Тараса Сніжковського виробляла унікальні вироби з донецькою пропискою, проте зараз цей процес небезпечний для життя. До підприємства від лінії фронту лишається 15 кілометрів, які ворожі дрони та ракети перетворили на кілл-зону.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Нам потрібне це місце, ми хочемо тут жити», — діти Слов’янська, який щодня обстрілює росія

«Вібрації від кожного прильоту обвалюють дах, до нас долітають уламки дронів і розбомблених будинків»

Війна ще у 2014 році підірвала перспективи виробництва з глини: багато керамічних підприємств продавали товари винятково на територію росії, тож залишилися зі збитками. Тих, хто зміг виборсатися з економічних перипетій, частково добило повномасштабне вторгнення — з 1400 підприємств різної потужності сьогодні лишилося близько 30. Серед них — і підприємство Тараса Сніжковського, яке тепер доводиться евакуйовувати якомога далі від повзучої лінії фронту.

Територія, на якій розміщене виробництво слов’янських керамічних виробів Тараса Сніжковського, місцями дірява. Через дорогу — розбиті приватні будинки, далі по вулиці - «складені» від вибухів багатоквартирні, які росія атакує особливо часто та жорстоко. Жити тут неможливо, бо тривога для цієї частини міста не припиняється уже кілька місяців: ворожі дрони встигають атакувати людей та машини до того, як їх ліквідують.

Увесь район, де працює команда Тараса — простріляна локація, на якій окупанти повторно бомблять руїни. В радіусі 10 метрів від них теж були прильоти — зокрема, коли окупанти дроном атакували сусіднє приміщення й поставили під питання роботу виробництва кераміки.

«Ми викликали вибухотехніків після прильоту термобара, то вони сказали, що снаряд був обвуглений. Ймовірно, шахед збили, він десь упав, а снаряд вагою пробив дах. Чи міг він вибухнути? Міг. Навіть якщо не планував вибухати. Він упав за чотири метри від грубки, яка на той момент нагрілася до 1200 градусів. Тобто в принципі нічого не могло залишитися від виробництва. І коли я побачив, що там лише дірка, яку ми за півдня залатали, я сказав, що це взагалі класно. Але це все ненормально, так не має бути», — пригадує Тарас Сніжковський.

Упродовж зими та весни 2026 року в цеху довелося п’ять разів міняти дах, з яких один раз — після того, як його пробила бойова частина російської керованої атаки. Вона не розірвалася, хоча за всіма законами фізики мала б. Якби це сталося — на місці цеху були б обвуглені й розбиті кілька стін. Проте сьогодні про приліт нагадують нашвидкоруч поремонтовані дошки на вікнах і пробита стіна. Остання — не через приліт, але внаслідок нього, бо після тієї атаки стало очевидно, що зволікати з евакуацією підприємства не можна.

«З такою ситуацією бути біді. Прилітає через квартал, а до нас долітає камінь вагою в кілька кілограмів. Один такий витяг нам пробив. Хоча приліт був за 1,5 км від нас. Тому до нас регулярно прилітають уламки КАБів, дронів, якісь частини будинків, які вони бомблять», — розповідає Тарас Сніжковський.

Від набраних боргів у родичів — до популярності скрізь, окрім Донеччини

Підприємство керамічних виробів Тараса Сніжковського існує понад 10 років, і увесь цей час поруч із ним — «кістяк», сформований на початку, коли для відкриття бізнесу він набрав тисячі доларів у борг у своїх родичів. Його мама, вчителька української мови, до останнього просила знайти «нормальну стабільну роботу», сміється Тарас. Але вона дуже допомогла сину, коли в нього було лише 7 тисяч доларів на відкриття власної справи.

«Я працював у керамічній компанії, тому розуміння процесів, контакти дистриб’юторів, виробників глини у мене вже було, тому я ризикнув. Звісно, у 7 тисяч доларів не вклався — займав гроші, поки мама сказала, що в неї „на ковбаску вже не вистачає“. Але всі борги я віддав уже через 8 місяців. Все йшло дуже добре… Поки нам не вимкнули „нічний тариф“ на електроенергію. То був фінансовий удар, маржа сильно впала. Але все одно прорвалися. Хоча зараз одна лиш платіжка за електроенергію за місяць — це десь 400 тисяч гривень», — розповідає слов’янський підприємець.

Конкурентність між виробниками декору на Донеччині завжди була високою. Набивати синці довелося на практиці, коли почалися замовлення і вже можна було зрозуміти попит. Наприклад, керамічних котів у всіх формах і розмірах люди готові купувати цілорічно. Трохи менше, але досить часто купують слонів і лебедів. Натомість змій, собак та інших чотирилапих — лише у рік тієї тварини. Хоча відколи Тарас Сніжковський «пішов у Тік-ток», популярності набрали кролик і власноруч плетені керамічні кошики. Багато хто хоче отримати тваринку саме з «донецькою пропискою» — зокрема, переселенці чи люди, які небайдужі до ВПО. Наприклад, деякі клієнти просять покласти у посилку щось «місцеве».

Так, Тарас пакував у посилки цукерки «Стріла» у Європу, гілки верби у Тернопіль, таблетки в Німеччину та навіть «рідну землю» за межі України. Хоча раніше мешканці Донеччини, особливо Слов’янська, і безкоштовно б не взяли керамічний декор чи фігурки — наскільки для них це було «звично».

«Слов'янський погляд настільки замилений, що нашим людям не треба. А щойно виїжджаєш за область і показуєш, що квіточка зроблена ручками, а тут все глазуроване власноруч, то поціновувачів знаходиться дуже-дуже багато. Тому продажів по області зовсім немає, виключно за нею. Тому ми пакуємо наші вироби так, щоб коробки відфутболили ногами, але товар доїхав цілий», — пояснює Сніжковський.

Проблема релокації, яка «коштує» до втраченого мільйона гривень: чому не вдасться вивезти обладнання, завдяки якому заробляє підприємство

Зараз підприємство у Слов’янську практично закривається — нові вироби вже не будуть виготовлятися, до готовності доводять сотні тих, які вже були зроблені. Доводиться поспішати, оскільки фронт з кожним днем все ближче, тому ймовірність цілим довезти обладнання на Корсунщину (куди переїжджає підприємство) зменшується щодня. Проте лишається проблема, яка для виготовлення кераміки критична: півторатонна пічка вартістю у 600 тисяч гривень, яка навряд доїде «живою».

«У нас є мішалка, яка замішує глину, її теж не будемо вивозити. Але її вартість — до 15 тисяч гривень, механізм дуже простий. Найбільша проблема — це пічка, в якій випалюються всі вироби. Дві такі я вже вивіз: довелося розбирати стіну, щоб забрати їх краном. А ця — найстаріша, хоча працює відмінно. І в цьому проблема: якщо її не рухати — вона простоїть так десятки років, стабільно працюватиме. А ворухнеш — і все: почне обсипатися, розкладатися, розпадатися, бо цей дорогий утеплювач — це скловата. До випалу вона еластична, роби що хоч, а після нього стає крихкою і не транспортабельною. Для мене ця грубка — як валіза без ручки. З одного боку, більше півмільйона коштує, хочеться забрати. А з іншого боку, вона не доїде робочою», — пояснює Тарас Сніжковський.

Дорога неблизька: шлях зі Слов’янська до Корсунь-Шевченківського району, де буде виробництво, займає 9 годин їзди по ямах. 625 кілометрів навряд додадуть пічці «життя», тому є ймовірність, що її доведеться лишити під бомбардуваннями. Замість неї на Черкащині працюватимуть дві менші за розміром пічки, які підприємець уже замовив. Але кожна вартує понад 200 тисяч, що теж дорого.

Ще один вагомий нюанс релокації — глина, в яку Тарас Сніжковський зараз вкладає більшість коштів. Найкраща для його підприємства — донецька. Вона найбільш доступна за ціною та якістю, перевірена роками й попитом. Але лінія зіткнення зачіпає територію, де її видобувають. Тож зараз підприємець витратить мільйони, аби закупити її в достатній кількості бодай на найближчий період.

«Одна „ходка“ глини коштує 215 тисяч гривень, бо 170 тисяч — сама глина, ще 40−45 — її транспортування. А мені ж хочеться, щоб її було більше. Тож туди витрачаю гроші, а тут усе продовжує стояти й чекати, поки я почну вивозити це обладнання. Хоча якщо на новому місці не буде глини, то немає сенсу в обладнанні, тож все ніби й логічно», — каже підприємець.

Тарас Сніжковський підраховує: зараз релокація підприємства на Корсунщину обійшлася йому в 110 тисяч доларів. Попереду — ще десятки тисяч.

Ризик — у працівниках зі Слов’янська, які сформували «кістяк» підприємства

Окрім перерахованих витрат, найбільш критичним для виробництва кераміки лишається евакуація людей. Тарас пішов на серйозний крок: щоб із ним поїхали працівники, він купує дім на Черкащині, куди заїде подружжя, яке працює на виробництві. З ними — і троє їхніх дітей, теща, двоє собак і троє котів. Працівникам він готовий «покривати» чи організувати житло. Але проблема серйозніша: люди не хочуть їхати зі Слов’янська, який розносять авіабомбами, бо вірять у «все буде добре».

«Я прошу своїх поїхати, бо все одно доведеться — ми це бачимо, варто лише вийти на вулицю й подивитися на сусідні руїни. Але мені більшість каже, що не поїде, бо „нічого не буде, все буде добре“. Навколо цих людей я не будую своє життя чи роботу. Допомагаю тим, хто твердо сказав „я поїду“. Наприклад, пакувальниця — це найбільш низькокваліфікований кадр, навчити її — дрібниця по часу й складності. Але вона зі мною поїде, тому я готовий їй допомагати, як і будь-якому іншому фахівцю», — каже підприємець.

Зараз Тарас Сніжковський отримує десятки повідомлень від черкащан та ВПО, які туди релокувалися, що вони готові працювати на його підприємстві. Тож проблем із кадрами не має бути — все ж більшість місцевих колись мали справу з глиною чи були дотичні до виробництва кераміки. Але найважче — втрачати професіоналів на кшталт працівниці Віти, яка власноруч виліплює квіти, кошики та інший дрібний декор. Навчити так ліпити іншу людину фізично важко, довго й дорого.

«У мене багато різних роботодавців було, а з Тарасом у 2016 році познайомились. Мені подобається тут сам процес: спочатку я вчилася троянди ліпити, тепер роблю нарциси, лілії», — каже Вікторія.

Попри те, що Тарас готовий знайти житло своїм працівникам, Віта підтверджує: евакуйовуватись на Черкащину не планує, хоч у Слов’янську й страшно.

«Навряд виїжджатиму до Черкаської області з Тарасом. Напевно, всім людям і всюди страшно, тому я не думаю, що буде якась різниця між тим, де житиму», — зауважує жінка.

Анна, художниця виробничого цеху, працює на підприємстві 11 років. Вона декорує фарбою та розмальовує вироби, які пройшли ліпнину, глазур і випал. Колись навіть малювала фарбою справжнім рідким золотом по виробах. Фактично стіл Анни — останній в цеху перед відправкою товару новим власникам. За роботу отримує більше, аніж загалом отримують в середньому у місті. Проте художниця не хоче їхати зі Слов’янська на Черкащину.

«Їхати з Тарасом не планую. Ми звикли до обстрілів, мабуть, тому лишатимусь. Звісно, ​​що коли обстрілюють, то лякаєшся, неприємно. Але ми всі тут, з усього нашого колективу лишився весь кістяк», — пояснює жінка.

З позицією художника на новому місці на Корсунщині Тарасу потенційно буде легше — йому вже написала переселенка зі Слов’янська, яка раніше працювала у цій сфері 17 років. Вона готова навіть переїхати, тож із деякими вакансіями можна «розібратися» на місці.

Евакуація підприємства уже відбувається — часу чекати на «все буде добре» не лишилося

Директор керамічного виробництва додає: якщо буде можливість і люди, він хотів би працевлаштувати якомога більше мешканці Донеччини, яким довелося тікати від війни. Чекати, поки працівників «притисне» до евакуації ситуація на фронті вже немає часу, тож уже зараз релокація не просто розпочата, а в самому розпалі.

«У 2022 році ми вже евакуйовувалися. Усі зрозуміли, як це працює, що ніде таких зарплат немає. Тепер, сподіваюся, всі усвідомлюють, що лишатися у Слов’янську далі — це квиток в один кінець. Варто було б подбати про своє майбутнє, і я даю це майбутнє. Але зволікати й чекати на когось більше не можу. Я вже зупинив заливку нових виробів, але потрібно приблизно місяць, щоб обпалити напівфабрикати. Потім перевезти те, що треба на новому місці. Зокрема, величезний трансформатор вагою в 6 тонн. Щоб його демонтувати, у місті ще мають бути крани й люди, машини, готові працювати. Тобто треба щонайменше півтора місяця. А чи є вони?.. Мені здається, що ні. Тож я вирішив не затягувати», — пояснює Тарас Сніжковський.

На новому місці, у селі Нетеребки на Корсунщині, підприємець хоче розширити потужності «Слов'янської кераміки»: проводити для охочих майстер-класи з ліпнини, навіть облаштувати «живий куточок» — попередні власники приміщення, яке він придбав, не забирають кількох баранів. Тож є перспектива, що підприємство збільшиться. Крім того, одна з поштових компаній готова відкрити відділення на території його виробництва.

Ризиків у бізнесу непропорційно більше привілеям, зауважує чоловік. Частина «глиняних територій» окупована, працівники можуть не поїхати, будинки для них і приміщення для підприємства коштують величезних грошей, евакуація ще не закінчилася. Але Тарас переконаний, що все вдасться. А якщо Слов’янськ знову стане безпечним, а війна закінчиться, то виробництв у Сніжковського буде два — на Черкащині й на Донеччині.

«Щодня я кричу: „коли це все закінчиться?!“. Жартую. Я завжди їду на роботу з величезним задоволенням, хоча через війну багато проблем щодня. Але так само із задоволенням я ці проблеми вирішую, досі - вдало. Тому все вдасться», — з посмішкою каже підприємець.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Це був останній знак, що треба виїжджати»: наслідки авіаудару у Слов’янську, яким росіяни зруйнували центральну вулицю міста