«Враження, що він живий, просто немає можливості приїхати»: пам’яті Степана Чубенка, якого закатували бойовики за любов до України

Степан Чубенко — уродженець Краматорська, навчався у школі № 12. Займався греко-римською боротьбою та футболом, був голкіпером юнацької команди ФК «Авангард». За вагомий внесок у розвиток фізичної культури й спорту був відзначений відділом молоді та спорту Краматорської міської ради.

Він також став одним із засновників міської команди КВК, яка представляла Краматорськ у різних регіонах України. Степан ріс активною, талановитою дитиною, мав багато планів на майбутнє. Проте події 2014 року на Донеччині назавжди обірвали його життя.

Коли Краматорськ окупували незаконні збройні формування так званої «днр», Степан, ризикуючи власним життям, зірвав прапор самопроголошеної республіки, який бойовики встановили на центральній площі міста. Під час обстрілів він допомагав літнім людям спускатися в укриття. Через свою активну проукраїнську позицію певний час проживав у Києві.

У липні 2014 року Степан повертався додому. Під час поїздки Донеччиною його захопили бойовики. Кілька днів 16-річного хлопця жорстоко катували, після чого розстріляли.

«Його дуже важко було змусити робити те, що він не вважав доцільним»

Сьогодні про свого сина Степана Чубенка згадує найрідніша людина — його мама Сталіна Чубенко. Вона щодня думає про нього й буде думати, скільки б не минуло часу.

«Стьопа був звичайним підлітком — веселим, наполегливим і з гарним почуттям гумору. Його дуже важко було змусити робити те, що він не вважав доцільним. Треба було пояснити, чому саме так потрібно вчинити. Він був Скорпіоном. І колись я купила йому підставку під телефон із написом: „Прийшов, побачив і вкусив“, звісно, по-доброму. Але я знала, який до нього треба знайти підхід», — ділиться спогадами Сталіна Чубенко із журналістами «Вчасно».

За словами матері, він міг не зробити домашнє завдання, запізнитися на урок чи так пожартувати, що сміявся весь клас, й за це сварилися вчителі. Але водночас він був щирою та доброю дитиною.

З п’яти років Степан почав захоплюватися боротьбою. Спочатку тренер не хотів брати такого маленького хлопця, розповідає Сталіна, однак через його наполегливість він зрештою погодився. Потім у житті Степана з’явився футбол.

«Йому це дуже подобалося. Я возила його на матчі фан-клубу, ми були на „Донбас Арені“, їздили на перегляди. А ще в дитсадку почалася його своєрідна акторська кар'єра. Він виступав на різних заходах. Ми ставили сучасну версію казки „Ріпка“, і Стьопа грав головну роль. А вже у школі він брав участь у всіх творчих заходах. Акторські здібності в нього були», — каже Сталіна.

«Коли нас викликали в поліцію, він читав своєрідну лекцію про те, як треба любити Батьківщину»

Приблизно у 2013 році, коли Стьопі було 15, вдома почали звучати повстанські пісні, з’явилися книги про УПА, Бандеру, «Чорний ворон. Залишенець» Василя Шкляра, пригадує Сталіна. Вже тоді юнак формував свою міцну проукраїнську позицію.

«Степан почав спілкуватися з пластунами, багато читав, шукав інформацію в інтернеті. Саме тому підтримав Майдан — він довіряв свідченням очевидців, а не телевізору», — зазначає Сталіна.

У лютому 2014 року 16-річний Степан сам організував у Краматорську марш на підтримку Євромайдану. Після цього хлопців затримали, й почалися обшуки.

«Стьопу не заарештували лише тому, що він був неповнолітнім. Але він сам сказав: „Я організатор маршу. Мої друзі тут, і моє місце поруч із ними“. Коли нас викликали в поліцію, він навіть читав своєрідну лекцію про історію України й про те, як треба любити свою Батьківщину», — пригадує Сталіна.

Перед своєю загибеллю через відкриту проукраїнську позицію Степан певний час перебував у свого друга в Києві. Коли він повертався на Донеччину, 23 липня 2014 року, його затримала так звана «контррозвідка днр», звинувативши у шпигунстві на користь України. З того дня почалися катування.

«Сказали лише, що затримали за невстановлених обставин. Це точно було не в поїзді. Де саме — ми й досі не знаємо. У полоні він перебував до 29 липня. На пам’ятнику зазначено 27 липня як день смерті, але остання інформація з того боку була про 29-те число. Тому для нашої родини поминальні дні тривають із 25 до 29 липня», — зазначає Сталіна.

Про загибель сина Сталіна Чубенко дізналася вже після приходу до «влади» в Донецьку Олександра Захарченка — так званого ватажка «днр». Але саме він повідомив Сталіні, що Степана розстріляли, але вона не повірила.

«Ми продовжували пошуки, бо не могли повірити. Потім були дзвінки шахраїв, які обіцяли повернути Стьопу за гроші. Лише після ексгумації 3 жовтня остаточно зникла остання надія».

Вже 8 листопада 2014 року Степана Чубенка провели в останню путь у Краматорську.

Після трагедії жінка ще три роки домагалася покарання вбивць і проходження всіх необхідних слідчих дій.

Відомо, що смертний вирок за любов до України винесли троє бойовиків — Вадим Погодін, Юрій Москальов і Максим Сухомлінов.

За словами свідків, перед смертю Степан не плакав і не просив пощади у бойовиків. У листопаді 2018 року Дзержинський міський суд Донецької області заочно засудив усіх трьох виконавців убивства до довічного ув’язнення. Апеляційний суд залишив вирок без змін.

«Враження, що він живий, просто зараз немає можливості подзвонити чи приїхати»

Попри страшну звістку про загибель сина, Сталіна Чубенко продовжувала працювати в школі. Її підтримкою стали діти — друзі й однокласники Стьопи.

«Я не могла дозволити собі опустити руки. Заходила до класу, залишала все за дверима й ставала тією ж учителькою. Мене рятували діти, більшість із яких були однокласниками Стьопи. Вони теж тяжко переживали втрату. Потім друзі сина започаткували футбольний турнір пам’яті „Більше ніж життя“. Це теж стало великою підтримкою. Ти розумієш, що його люблять і пам’ятають», — каже Сталіна.

За її словами, друзі Степана також прагнули зробити все, аби про нього дізналися якомога більше людей. Зокрема, репортерка Єлизавета Гончарова та журналістка Гаяне Авакян започаткували конкурс дитячих художніх репортажів «Юний Самовидець» пам’яті Степана Чубенка.

Пізніше Сталіна зібрала його твори, шкільні вірші та поезію, присвячену синові, в окрему книгу. Після початку повномасштабного вторгнення видали ще одну збірку, яку поширювали за донати на підтримку друзів Степана, які нині захищають Україну.

«Зараз, коли проводжу презентації й розповідаю про Стьопу, я завжди спокійна. У мене таке враження, що він живий, просто зараз немає можливості подзвонити чи приїхати. Але він мене чує. Він мені допомагає. Я відчуваю, що він мене захищає, його дуже не вистачає».

«Одні люди роблять усе, щоб про нього пам’ятали, а інші — навпаки»

Школа, у якій навчався Степан і де нині працює його мама, має його ім'я. Втім будівля була зруйнована російськими обстрілами.

Сьогодні учні навчаються дистанційно. Та у свідоцтвах зазначається, що вони закінчують Краматорський заклад загальної середньої освіти № 12 імені Степана Чубенка. Проте нещодавно заклад вирішили об'єднати з іншою школою, яка також носить ім'я видатної особистості.

«Виходить, що саме напередодні річниці загибелі Стьопи хтось вирішив, що такого закладу, який носить його ім'я, може більше не існуватиме. Одні люди роблять усе, щоб про нього пам’ятали, а інші — навпаки, — каже Сталіна. — Я розумію, що зараз триває оптимізація, і діти навчаються онлайн. Але саме цю школу можна було залишити у спокої. Ми досі боремося за те, щоб ім'я Степана Чубенка залишилося».

Також Сталіна звертає увагу, що навіть у Google Maps вулиця, перейменована на честь Степана ще до повномасштабного вторгнення, досі позначена старою назвою — Уральська.

Попри це, 16-річний Степан Чубенко назавжди залишився у пам’яті. За любов до України, за яку в нього відібрали життя, Степана посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня, відзначили званням «Народний герой України», а в жовтні 2025 року йому присвоїли найвище державне звання — Герой України (посмертно).

У 2021 році в Краматорську встановили пам’ятник Степану. ФК «Авангард» назавжди закріпив за ним перший ігровий номер. Пам’ятні дошки встановлено біля стадіону «Прапор» та в його рідній школі № 12.