Без сну, нормальної їжі та під постійними ударами FPV-дронів — так виглядала ротація довжиною у майже пів року для бійців підрозділу «Срібна трійка». Військові винайшли власну мову жестів, а один з них місяць боявся знімати бронежилет навіть під час сну.
Військові «Лапа» та «Малий» тримали позицію на Лиманському напрямку п’ять місяців. Бійці підрозділу «Срібна трійка» бригади Гвардії наступу «Помста» 140 днів утримували передові рубежі. Зона відповідальності — Лиманський напрямок. Журналісти «Суспільне» зафіксували перші емоції бійців після завершення ротації та виходу з укриттів.
«На позиціях дикий холод, голод, зневоднення. Я боявся спати без бронежилета. Ти живеш пів року, а в оточенні тебе душ 30 валяється. Поки ми там стояли, у нас, грубо кажучи, тільки позаду, на відстані плюс-мінус кілометра, була одна позиція. Це ті, хто міг прикрити. А так — все, повна бойова готовність цілодобово», — розповідає військовий на псевдо «Лапа».
Протягом майже п’яти місяців безперервної оборони військовослужбовці вели постійні контактні бої з противником. Позиції цілодобово перебували під інтенсивними артилерійськими обстрілами та масованими ударами ворожих FPV-дронів. У надскладних умовах бійці самостійно організували систему чергувань, замасковану комунікацію між укриттями та жорсткий розподіл критично важливих ресурсів (питної води та провізії).
«Коли ми зайшли на позицію, на другий день зачистили три бліндажі. Вирішили, що залишимося в першому. Коли на другий день лягли спати, через сон почув. що хтось йде. Звісно, росіяни. У мене поруч стояв автомат, я зняв запобіжник, там куля вже була. Я мовчав, але штовхнув побратима, щоб він інших хлопців поруч розбудив. І тільки той почав — прям у прохід стрибає росіянин. Прямо в прохід. То я чергу як увалив, він і ліг», — пригадує перші дні на позиції військовий на псевдо «Малий».
Іншого росіянина ліквідували оператори дронів. Але після того «Малий» з посмішкою пригадує, що місяць боявся спати без бронежилета.
«Хлопці кажуть: „зніми його, бо твоїй спині буде хана, не знущайся зі спини, хоч колись знімай“. Але ні, я цілий місяць і ходив, і спав у ньому. І тільки пізніше хлопці нарешті вмовили, страх потроху почав зникати. Таки його зняв, і слава богу, бо точно хребет висипався б у труси», — посміхається «Малий».
Від посадок, зайнятих окупантами, до позицій, які тримали наші бійці, було кілька годин пішого кроку та перебіжок росіян. За цей час було посилене чергування, яке вимагало постійного уважного контролю всіх боків, звідки могли підійти окупанти. ті скидали на них і дим, і вогонь, і газ, але спостережний пункт се витримував. Хоч вони й побиті, проте досі стоять, каже «Лапа». А те, що переживають бійці на них через погоду — дикий холод, голод, зневоднення й бажання звідти втекти.
«Це те, що я запам’ятав. Але я не хочу більше нічого з того згадувати. Я хочу все це забути. Це жах, кошмар. Коли ти пів року живеш в оточенні, біжиш за посилкою просто по них, і ти розумієш, що є й наші хлопці… Там були й мої хлопці, з якими ми були в учебці», — каже «Лапа».
В перші 10 діб у військового був стан шоку від того, що відбувалося навколо. Час летів дуже швидко, але думок не було ніяких. Була лише єдина мета: вижити й повернутися додому цілим і неушкодженим. Хоча важко було не лише відбивати ворожі атаки й нести постійні чергування та спостереження, а й налаштовувати побут зі своїми. Наприклад, домовитися з людиною, якої не знаєш, каже «Лапа».
«Малий» зізнається, що на позиціях найважче було морально. Тому радів кожному дню й дякував Богу за те, що той його врятував. Молився своїми словами — і за себе, й за хлопців. І додає, що під час перебування на позиціях найбільше почав цінувати свіже повітря, воду, їжу та миті, коли «ніхто до тебе не лізе».
«Був випадок, що один з наших хлопців, трьохсотий, пив сечу, бо води не було. Уже не витримував. Я нічого не кажу: жити хотілося, пити хотілося, не витримував. Його FPV увалила, був перелом ноги в трьох місцях. Ми його затягнули — метрів 500 тягли. У нього була дірка така в тазу, яка сильно кровила. Ми рану затампонували, натягнули турнікет, одяг зрізали, але утеплили його. Дали знеболююче… Першу допомогу надали, яку могли. І через два дні приїхав евак, забрали його. Вижив, все нормально», — пригадує військовий.
Те, як вони виходили з позицій — окрема важка історія. Кілька разів бійцям казали, що їх йдуть міняти, проте через атаки окупантів, погоду або штурми доводилося скасовувати виходи. Нерви, зізнається «Лапа», не витримували. У такі моменти починало дратувати все, до чого в попередній період він звик. Тож коли після кількох днів очікування «плюсу» вони його почули, відразу ж вийшли. Спершу мали переночувати на проміжній позиції, щоб відпочити після дороги по багнюці й під дронами, але дійшли до контрольної точки, звідки їх мали забрати побратими. До того вони добу не спали через чергування, нічого не їли. Тому шлях був вкрай важким.
«Сил ніяких і я відчуваю, що просто втрачу свідомість зараз. Але прибігли хлопці, затягнули, допомогли, нагодували й напоїли, нагріли, ми покупалися. Нас спати вклали й сказали відпочивати… Якби ще побрили й постригли — то взагалі було б шикарно. Потім дізналися, що з транспортом трохи проблема, треба було почекати день… Але от, ми нарешті тут», — з посмішкою розповідає «Лапа».
Тепер військовий, каже, хоче якомога більше часу провести з рідними. Цього найбільше бракувало увесь той час, коли він місяцями не міг почути навіть власний голос.
«Коли з’явилася можливість по рації подзвонити додому, 25 грудня, я скористався цим шансом. Передзвонили моїй дружині, ми поспілкувалися. Це, якщо чесно, дало мені стільки сил, що я навіть не можу пояснити, наскільки це врятувало. Бо слухаєш ефір, як групи не дійшли, там вбивають, нападають. атакують… А коли я почув цей рідний голос, зрозумів, що понад усе хочу провести час із рідними. Треба ловити момент», — розповідає «Лапа».
«Малий» каже, що після п’ятимісячної оборони почуття тривоги досі не зникло. Для того, щоб «попустило», потрібно, аби минуло хоча б кілька тижнів.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!