Від фронтових вистав 1941-го до сцени в Києві: історія Луганського театру крізь війни та вимушені релокації

Журналісти «Вчасно» поспілкувалися з директором-художнім керівником Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру Олександром Гришковим про те, як нині живе на новому місці театр, які найвидатніші моменти пережив колектив і як тричі вимушено релокувався та відновлювався на новому місці.

Відомо, що театр був заснований у серпні 1941 року в Харкові як Харківський український драматичний театр для обслуговування військових частин і шпиталів у роки Другої світової війни. Колектив працював безпосередньо на фронті та в прифронтових зонах — у шпиталях, військових частинах, на зенітних батареях і аеродромах. У 1944 році театр був направлений з евакуації до Ворошиловграда (нині Луганськ) і розпочав новий етап своєї історії вже як український музично-драматичний театр.

Визначні етапи в історії розвитку театру

Олександр Гришков розповів, що в історії існування театру виокремив би кілька етапів, які стали фундаментальними не лише для організаційного розвитку, а й для формування української ідентичності театру.

Перший етап — це 1941−1950-ті роки. Як зазначає Гришков, театр народився в умовах війни як фронтовий колектив, а згодом був направлений до Ворошиловграда і почав відбудовуватися разом із регіоном. Тому саме в цей період формувалося його творче ядро і принципова орієнтація здебільшого на українську класику — твори Івана Котляревського, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Івана Франка.

«У складних історичних умовах театр залишався носієм українського слова й культури на сході України», — зазначив Гришков.

Другий важливий етап — 1960−1970-ті роки. За словами Олександра, попри об'єднання з російською трупою у 1963 році, український колектив зумів зберегти свою самобутність.

«У цей час театр утверджував себе як професійна інституція, що послідовно плекала український репертуар навіть у непростих умовах русифікації та культурної політики радянського періоду», — зазначив директор театру.

Третій визначний етап, на думку Гришкова, припадає на 1990 рік, коли після реорганізації було створено окремий Луганський обласний український музично-драматичний театр.

«Це був надзвичайно важливий момент відновлення історичної справедливості — українська трупа отримала повну самостійність. Театр став чітким осередком української мови, традиції та національної культурної пам’яті в регіоні, — зазначив Олександр Гришков. - І, безумовно, визначальним став четвертий етап, який розпочався з 2014 року і триває по сьогодні. Після початку російської агресії театр свідомо обрав український шлях і релокувався на підконтрольну територію до міста Сіверськодонецька. Це був не лише адміністративний крок, а й акт культурної позиції. Колектив зберіг українську ідентичність не як формальність, а як внутрішню цінність. Після повномасштабного вторгнення у 2022 році театр вдруге був вимушений переїхати в місто Суми, а з 2025 року втретє - в місто Київ. Наш театр тричі втрачав свій дім, але попри все — зберіг головне — українську мову і відчуття своєї місії продовжувати працювати попри втрати людей театру, технічного обладнання, декорацій, костюмів, домівок. Наш театр є і надалі буде осередком української гідності, самоідентифікації та культурного спротиву».

Зміна репертуару і творчої концепції театру

За словами Гришкова, у перші десятиліття основу репертуару складала здебільшого українська класика — твори Івана Котляревського, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Івана Франка. У повоєнний період додалися сучасні на той час вистави за п'єсами радянських драматургів.

«У 1990-х і 2000-х театр активно звертався до світової класики та сучасної української драматургії, шукаючи нову театральну мову. А з приходом режисера Володимира Московченка у 1988 році театр почав формувати сучасну естетику, поєднуючи українську і світову класику та сучасну драматургію, традиційний театр з лабораторією та експериментом», — додав директор театру.

Разом з цим Олександр Гришков зазначив, що знаковими виставами в історії театру наприкінці ХХ століття стали «Безталання» Івана Карпенка-Карого, «Антоній і Клеопатра» Вільяма Шекспіра.

«Особливим явищем стала вистава „Ніч під Івана Купала“ Михайла Старицького режисера Володимира Московченка, як і дві попередні та художниці Ірині Лубської, ця вистава принесла театру широке визнання та поставила його на один рівень з провідними театрами країни, — каже Гришков. — У новітній історії — „Маклена Ґраса“ Миколи Куліша, „За двома зайцями“ Михайла Старицького, документальна вистава-кабаре „Байки Сєвєра“, які стали символічним відродженням колективу після переміщення з окупованого Луганська».

«2014 рік став драматичним переломом»

Як визнав Олександр Гришков, до 2014 року театр був ключовим культурним центром регіону. Театр з 2002 року мав статус академічного, щороку випускав прем'єри, активно гастролював, брав участь у всеукраїнських та міжнародних фестивалях. Він був осередком української мови, культури й національної ідентичності на Луганщині.

«2014 рік став драматичним переломом. У зв’язку з початком бойових дій на Луганщині було ухвалене рішення про переміщення театру на підконтрольну Україні територію. У грудні 2014 року театр переїхав до Сіверськодонецька. Це було вимушене, але принципове рішення — зберегти український театр, як інституцію. На той час театр фактично вже не функціонував в Луганську, а трупа розділилася на три частини, на тих хто залишався в окупації, хто поїхав до росії та тих, хто переїхав до різних міст України. Під час переміщення театру переїхали декілька працівників, статут та печатка», — зазначив Гришков.

За його словами, переїзд відбувався фактично без матеріальної бази. Будівля колишнього міського театру, яку було передано театру в Сіверськодонецьку, була в аварійному стані. Не вистачало обладнання, сцена не відповідала вимогам, не було декорацій, костюмів, технічних засобів.

«Частина колективу залишилася в окупації або роз'їхалася по різних містах. В 2015 році театр очолив Сергій Дорофєєв, разом з яким ми почали запрошувати працівників театру, які переїхали до інших міст, долучитися до його відродження. В цей період до театру повернулися — головний режисер Володимир Московченко, художниця Ірина Лубська, режисер та актор Євген Мерзляков, Тетяна Мерзлякова, колектив поповнився випускниками мистецьких вишів з Києва, Харкова, Дніпра, а також акторами колишнього Сіверськодонецького міського театру драми, серед яких Наталія Карчкова та інші», — розповів Олександр Гришков.

«Люди потребували мистецтва як моральної опори»

Перші покази вистав евакуйованого театру відбувалися на сценах міського Палацу культури та музичного училища.

У 2016 році в аварійному приміщенні театру було розпочато капітальний ремонт, який було завершено у 2017-му, а урочисте відкриття оновленої будівлі відбулося на День Незалежності. З того часу колектив театру мав постійну прописку, щосезону випускав по 6−8 премʼєр, було започатковано та тричі проведено Всеукраїнський фестиваль театрів «СвітОгляд», театр постійно гастролював та брав участь у фестивалях як в Україні, так і закордоном.

«Станом на лютий 2022 року колектив театру налічував близько 50 творчих працівників, понад 40 вистав діючого репертуару, а гастрольна діяльність колективу охоплювала майже всю територію України, — зазначив директор. — З колективом театру співпрацювали провідні режисери, художники та хореографи. Репертуар складався як з творів класичної, так і сучасної української та зарубіжної драматургії. Серед знакових вистав цього періоду слід відмітити „Маклена Ґраса“ М. Куліша, „Лавина“ Т. Джюдженоглу в постановці В. Московченка, „За двома зайцями“ М Старицького, „Ніч на полонині“ О. Олеся, „Байки Сєвєра“ документальна вистава, над якою працювали сучасні драматурги».

Окремо Гришков зауважив, що попри складні обставини, глядачі підтримали театр після переїзду до Сіверськодонецька. Вистави проходили при повних залах.

«Люди потребували мистецтва як моральної опори. В період роботи колективу театру в Сіверськодонецьку створювалися нові вистави, міжнародні проєкти, документальні вистави, які позитивно сприяли на формування нового українського суспільства в Луганській області», — додав Гришков.

Повномасштабне вторгнення і черговий переїзд

Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році театр був змушений залишити Сіверськодонецьк. Колектив релокувався спочатку до Дніпра, а потім переїхав до Сум і певний час з 2022 по 2025 року працював разом із Сумським національним академічним театром драми та музичної комедії імені Михайла Щепкіна.

«В цей складний період мені випала честь очолити цей незламний колектив в якості директора — художнього керівника. Тут слід відзначити, що майже весь колектив театру, а саме приблизно 95−97% обрали Україну і переїхали, хтось разом з театром до Сум, хтось обрав більш безпечні регіони України, а хтось виїхав до Європи, — каже Гришков. — В цей період колектив театру працював над відновленням репертуару, створював нові вистави та активно гастролював, розповідаючи Україні та світу про окуповану Луганську область та український театр».

За словами Гришкова, цей переїзд для театру був надзвичайним періодом — морально й організаційно. Фактично театр вдруге втрачав дім.

«Роботу довелося відновлювати в умовах воєнного стану. Але маючи досвід відродження театру в Сіверськодонецьку ми розпочали процес перезапуску на новому місці, долаючи нові виклики», — додав директор театру.

Попри це у Сумах театр активно почав співпрацював із місцевими митцями, долучався до культурних ініціатив, проводив спільні заходи та вистави.

«Ми вдячні колегам та глядачам Сумської області за ці часи підтримки, спільної творчості та взаємодії», — зазначив Гришков.

Нові вистави на новому місці

З 2025 року театр утретє релокувався — цього разу до Києва — де нині працює на сцені Міжнародного центру культури і мистецтв. Це колишній Жовтневий палац. За офіційними даними, в Києві проживає найбільша кількість внутрішньо переміщених осіб з Луганської області.

«Ми це відчули одразу після того, як оголосили про свій переїзд. Наш театр для луганчан в різні періоди був місцем сили і певним звʼязком із Луганщиною. Тому зараз однією з ключових частин нашої роботи є робота з переміщеними громадами Луганської області - проведення спільних заходів, показ вистав, заходи, спрямовані на реінтеграцію, підтримку тощо, — зазначив Гришков. — Зараз колектив грає вистави, працює над новими постановками, бере участь у мистецьких акціях, благодійних заходах, гастрольних турах. За ці пів року ми випустили 5 вистав — „Котячий клуб“ Л. Тимошенко та М. Смілянець, „Бука“ Лєни Лягушонкової та К. Пенькової в постановці головного режисера театру Владислава Писарева, „Пам'ятники“ за пʼєсою О. Гриценко в межах гранту Президента України молодим діячам в постановці Дмитра Некрасова, „Мені тебе мало“ за творами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака від режисерки В. Романко, новорічна казка „Стежечка святого Миколая“ А. Тумана, над якою працювали режисери В. Писарев та В. Романко».

Попри складні обставини, театр бере участь у фестивалях та міжнародних проєктах, співпрацює з українськими й закордонними партнерами. За останні роки колектив театру відвідав фестивалі та культурні події в містах України: Дніпрі, Львові, Ужгороді, Чернівцях, Черкасах, Києві, а також закордоном: Польщі, Румунії, Швеції.

Також Гришков повідомив, що театр став переможцем грантового конкурсу програми Фонд стійкості / Resilience Fund 2025 — проєкту Goethe-Institut в Україні, який підтримує культурні та освітні інституції. В межах гранту створили постійно діючий мистецький ХАБ та перформативну лабораторію «ПЕРЕХІД / TRANSITION».

«Ми постійно знаходимось в тонусі і русі. Ми відкриті до співпраці, до пошуку нових партнерств, як в Україні, так і за кордоном. Ми віримо, що майбутні спільні ініціативи сприятимуть міжкультурному діалогу та міжнародній співпраці, — зазначив Гришков. — Завдяки підтримці Луганської облдержадміністрації ми можемо рухатися вперед, оновлювати та робити наш простір комфортним та сучасним для роботи та відвідувань. Важливо аби ті, від кого залежить існування нашого колективу розуміли його важливість для області та її мешканців. І нам пощастило, ми маємо це розуміння і підтримку нашої влади».

«Символ незламності та культурної стійкості»

Під час повномасштабної війни роль театру значно посилилася. Він є і залишається мистецьким осередком Луганщини.

«Наш театр можна без перебільшення назвати символом незламності та культурної стійкості. Ми свідомо працюємо і хочемо надалі працювати з темами деколонізації, історичної пам’яті, національної ідентичності. Ми і надалі будемо переосмислювати та актуалізувати українську класику, ставити сучасну драматургію, — каже директор театру. — Важливим напрямом нашої роботи є утвердження принципів рівності та інклюзії, тому ми прагнемо, щоби в майбутньому театр був відкритим для різних соціальних груп і міг підтримувати різні ініціативи, спрямовані на подолання дискримінації та створення безпечного культурного простору».

Крім роботи з ВПО, яку проводить колектив театру, окрему увагу, як зазначає Гришков, хотіли б приділяти роботі з ветеранами та військовослужбовцями. За його словами, театральне мистецтво може бути делікатним інструментом проживання травматичного досвіду, зокрема пов’язаного з ПТСР, і способом повернення до повноцінного цивільного життя.

Нині життя театру розвивається попри всі виклики й труднощі, що свідчить про незламність й жагу до життя українського мистецтва, особливо у важкий період для всієї країни.

«Для мене це велика відповідальність і водночас честь керувати нашим театром. Це більше, ніж будівля. Це люди, традиція, пам’ять і віра. Ми втратили приміщення, але не втратили ідентичність. І поки існує колектив і глядач, театр житиме», — додав Гришков.