«Тварини вмирають від любові до колишніх „мам“ й „тат“, які їх покинули», — волонтерка Покровська про порятунок в умовах війни

Люди, які рятувалися від війни, залишали домашніх улюбленців, дехто навіть у зачинених квартирах та будинках, прирікаючи їх на смерть. Єдиною надією на порятунок для тварин стали місцеві зооволонтери, які поки залишаються у регіоні.

Дар’ю Корх добре знають не лише у рідному Покровську, а й далеко за межами області - вона близько 20 років рятує тварин. За цей час понад 2 тисячі собак та кішок отримали її опіку. Волонтерка зізнається, що з часом навіть вже закінчилися фантазія й ідеї вигадувати нові клички. Сьогодні у притулку Дар'ї живе 74 тварини: коти, собаки та птахи. Серед них — і породисті, але покинуті, й інваліди-візочники, яких вона щодня умовляє зробити хоч крок, невтомно займаючись із ними реабілітацією.

Ми зустрічаємося з Дар'єю у її притулку, який вона будувала роками, й який сьогодні стає новим домом для покинутих через війну тварин.

«Тварин залишали у зачинених квартирах, а самі евакуювалися за кордон чи в інші міста. А потім писали й вимагали піти й подивитися, як їхні «улюбленці»

Під час війни у Даші значно збільшилася кількість покинутих котів та собак, однак їх доволі швидко забрали нові господарі по домівках. Зоозахисниця розповідає, що з котами було легше — у кожному мікрорайоні були такі ж, як і вона, жінки, які постійно годували тварин і забирали їх до себе, якщо потрібно було їх підлікувати.

«Ті жіночки просто рятували цих тварин — спершу своїми силами, за свої гроші. Потім уже я „намацала“ міжнародні організації, які допомогли нам із кормом. І так повелося, що частину я залишаю нашому притулку, а все інше — розфасовуємо й віддаємо тим жіночкам, військові везуть у „гарячі точки“ чи в інші міста, які ближчі до фронту, щоб було чим годувати тварин. Тон 15 довелося за цей час розфасовувати, тягати, переносити власними руками. А в Мар'їнці, Авдіївці, Українську, які під постійним вогнем, вже немає волонтерів. Тому ми й самі возили туди корм і годували тварин, інколи військовими передавали», — пояснює зооволонтерка.

Однак якщо з кормом було дещо простіше, то Даші довелося рятувати й великих собак, і цуценят, яких господарі кидали на смерть в умовах війни.

«Не завжди помирають тварини від голоду. Частіше — від укусів кліщів. Ентерит вбиває набагато більше, аніж голод. Є й ті, яких я намагаюся забрати сюди, бо вони не виживуть просто неба. Наприклад, дорогою до міста в полі є собака. Велика, гарна — видно, що породиста, домашня. І я її підгодовую постійно. Сподіваюсь, що вона ще до мене звикне, і я зможу її забрать додому. Бо вона живе посеред поля, навколо — ні людей, ні їжі. Зрозуміло, що в неї шансів немає. А собака — шикарна, її заберуть відразу ж, тільки треба приручити малу», — пригадує дівчина.

Декого приручити не вдалося — так Даша у лісопосадці підгодовує пса, який надто агресивний і старий, аби стати прирученим. Одного разу, коли вона приносила йому їжу, він кинувся — і дівчина зізнається, що до останнього була впевнена: він би її розірвав, якби наздогнав. Але Даша встигла сховатися в машині.

Порятунок зрадженої, але живої

Коли розпочалася війна, телефон Дар'ї став «червоним» від дзвінків та повідомлень із проханням врятувати тварин, яких при евакуації покинули господарі.

«Я перестала рахувати повідомлення з текстом „А заберіть, а спасіть“, коли перетнулась позначка у 300 смс-повідомлень. Щоправда, за два тижні назбиралось близько 400 повідомлень, що я запам’ятала. Але був випадок, який мене досі доводить до сліз, як тільки я його згадую. Великий шикарний пес маламут. Надзвичайно розумна собака, яку ми витягли з того світу, і я досі не уявляю, як нам це вдалося. Словом, чоловіка, господаря цієї собаки, не пустили в евакуаційний потяг. І він просто на вокзалі відпускає свого пса, а сам сідає в потяг. Скільки собака ходила сама пустим містом — невідомо. Але в якийсь момент на неї натрапив кінчений наркоман, який побив собаку до напівсмерті. Якби не молодий вік тварини, то вона би стовідсотково померла. Той нелюд відбив їй матку, повідбивав всі внутрішні органи, зламав лапу. А в поліції нам сказали, що „доказів немає“. Значить, бог йому суддя».

Для цієї дівчинки спеціально побудували шикарний вольєр, місяць лікували й заглядали постійно до неї, як вона. Приручали, бо маламут вже реагувала з агресією, не давала себе погладити. І це й не дивно після пережитого! Але згодом собака заспокоїлася. Дівчинка знову стала ручною, її забрали неймовірні люди, які полюбили собаку з усіма її травмами.

«Але якщо її господар з’явиться й почне вимагати повернути собаку — я йому обов’язково плюну в обличчя, — обурюється Дар’я. —  Він лишив вмирати голодною нелюдською смертю величезну собаку! А коли ми її знайшли — вона важила всього 28 кілограмів. Він просто обрік її на страшну, жорстоку, довгу смерть».

Схожа доля чекала й на Каю — хаскі, яку так само покинули на прифронтових вулицях. Завдяки Даші, нині дівчинка в люблячій родині, де її обожнюють. А колишні господарі, які прирекли її на смерть, бачать, що їхня собака знову жива, інколи мають нахабство з’являтися й вимагати її назад.

«Мені такого права хоч ніхто й не давав, але я ненавиджу таких людей усією душею. І, звісно, собак ніхто їм не віддасть, але через них ці невинні тварини пережили своє персональне пекло. Мені соромно за людей», — зізнається Даша.

Приречені любити до смерті: як кицька ледь не померла від розбитого серця

Покинуті тварини гинуть не лише через голод та хвороби. Ті, хто звик жити у родинах й любив своїх господарів, не можуть зрозуміти чому їх покинули. Вони продовжують любити своїх «мам» й «тат», чекають їх, страждають. Такі тварини не вміють жити на волі, як безпритульні. Їм потрібна родина та любов. Даша розповідає про ще одну кицьку з притулку, яка ледь не померла через те, що її покинули «мама» й «тато».

«Одна жінка до мене звернулася й попросила забрати до себе кицьку, нібито на перетримку. Я їй сказала: якщо зізнається, що вже не повернеться за кішкою — заберу. Вона так і сказала: „Так, не повернусь“. Кицьку я забрала. Вона перестала їсти, засумувала й почала вмирати. Що ми тільки не робили, що не давали — вона просто відмовлялася їсти й пити й повільно вмирала. Я писала тій жінці, що відбувається з кицькою, просила повернутися, пропонувала передати малу волонтерами, машинами чи чим завгодно — ні. На фоні стресу в неї „вистрелила“ серцева вада. І тоді я написала пост: „Є кішка, її покинули, вона вмирає. Якщо її ніхто не забере — вона помре“. І мені написав один хлопець. Він своїх дружину й доньку з кицькою евакуював у Голандію, а сам лишився в Україні. Написав, що забере кицьку. Ми йому винесли скелет. Просто живий скелет. І він до неї відразу, таким ніжним голосом: „Люсінька, донечка моя, Люсінька!“. І зараз Люсінька живе у квартирі, вона — улюблениця. Мені цей хлопець пише, що ніколи її не покине, обожнює її, вона його — аналогічно, тепер це її тато», — розповідає Даша.

«Ми даруємо життя тваринам, яких інші б приспали без жалю»

Серед травмованих душ Дар'ї є й «геть відірваний» пес, який пережив страшні тортури. Однак що саме з ним сталося — невідомо. Глибину психологічних травм показує вже його поведінка.

«Є в мене собака, Купер. Очі розумні, мудрі, людські, він — красень рідкісний, — розповідає зооволонтер. — Але якщо посадиш в один вольєр із кимось — розірве за кілька хвилин. Він не те що на нас кидається, а навіть у своєму хвості бачить свого ворога. Він сидить на таких препаратах заспокійливих, що міг би вже стати наркоманом. Але я його не присплю. Він по-своєму щасливий і живе. І він не винен, що з ним таке сталося, ця провина лежить тільки на нас, на людях».

У вольєрі журналістів і «матусю» зустрічає Шалений професор — так назвала зооволонтерка чорного невеликого пса, який має проблеми з опорно-руховим апаратом. Тваринка постійно тремтить й ледь тримається на лапах, а коли радіє, що Даша взяла на руки — взагалі не може заспокоїтися та зупинити свої шалені рухи.

«Це наш Чарлі, Шалений Професор. У нього стільки емоцій, що він просто не знає, куди їх подіти, і кидається то в один бік, то в інший, то ще кудись — словом, зрозуміло, чому шалений?» — жартує Дар’я.

Його історія — не менш травматична, ніж у інших. Нерухому собаку на дорозі знайшла Даша. Зізнається: думала, що в нього переломаний таз і пес не виживе. Однак у ветклініці з’ясувалося, що собаку розстріляли. Це сталося вже під час війни.

«Ветеринари виймали з його хребта кулі, — згадує дівчина. — На передні лапи чутливість повернулась, а з задніми ще такого „фокусу“ не відбулося. Тому ми щодня носимо Чарлі на ставок. Там я його тримаю під животик і шию, і він гребе лапами — це така реабілітація, після якої він може знову почати ходити. Поки що результату якогось немає, але я ж вперта, він ще ходитиме. Бо його вже навіть чекають нові господарі у Києві — щойно він почне робити свої кроки».

Після травми Чарлі ще не може сам ходити у туалет, тому Дар’я його зціджує. Взагалі вона це робить з усіма травмованими, хто сам не може сходити в туалет.

Поруч з нами та Дашею ходить Марина — кішка, мозок якої сформований не до кінця. Тому вона ходить, хитаючись, але живе щасливим життям у цьому притулку — її регулярно обіймають та гладять. Однак якщо їй щось не подобається — відразу дає про це знати, відпихаючи «неприємні» руки чи прикушуючи їх. Але вона точно знає, що тут у притулку її люблять.

«74 живі душі з чотирма, трьома й двома лапами, плюс ми з чоловіком і помічницею — всі під обстрілами»

Сьогодні всі мешканці притулку вимушені жити в умовах наближення військових дій. Кожен із «підопічних», каже дівчина, реагує на вибухи та регулярні «прильоти» по-своєму.

«Наша Баба Іра — вона, по-перше, в будинку завжди; по-друге, глухувата. Тому Бабир не чує цих звуків, — розповідає Дар’я, обіймаючи стареньку мопсиху. — Є тварини, в яких просто порушена психіка — тому вони дуже погано реагують на прильоти. Є Дід — він уже старий, пройшов своє персональне пекло, тому реагує стійко, без переляків. Є Лілька — вона завжди ховається під ліжко, яке стоїть у її вольєрі, коли чує вибух. Антошка наш вирив величезний лаз, в який «ниряє».

Періодично у Покровськ та у міста поряд прилітають ракети — це важкі вибухи з міцною ударною хвилєю. Перше, що роблять Даша з помічницею у цей момент, відразу біжать й зачиняють усіх у вольєрах і будинках. А нещодавно вирішили ще трохи убезпечити вольєри — набили на них дошки, щоб був такий «щит». Собаки себе почувають комфортно, коли ховаються за таку умовну стіну, та й звук трохи приглушує ця огорожа. А котам байдуже, «бахає» чи не «бахає». Хоча одна кицька, Лілюха, пересувається тільки на двох лапах, задніх немає. То коли вона чує вибухи — відразу на цих лапках летить у будинок.

Ті ж собаки, які перебувають на карантині (зазвичай — хворі чи «постопераційники») — дуже бояться прильотів. Тому їх намагаються найпершими перенести в будинок і там зачинити. Тільки так вони себе почувають достатньо убезпеченими. Це — їхня зона комфорту.

«Коли почалася війна, я вивезла п’ятьох собак з Покровська. Це якраз у квітні було. Семеро домашніх тварин (із будинку, в якому живе Даша з чоловіком — ред.) — теж вивезла, але двоє лишилися — бо одна має серйозні проблеми з серцем і просто не пережила б поїздку, а інша, Інка — дуже ляклива, те саме було б. Лишилися тільки „вольєрні“. Але потім ми приїхали назад. Бо якщо кудись і евакуюватися, то потрібно забирати всіх — і спинальників, і котів, і собак. Як я можу когось забрати, а когось не забрати? Вони всі — мої діти».

Коли люди розповідають, як їм важко туватися від війни, виїжджати та шукати нові місця для життя — це одне, а от як рятуватися разом майже з сотнею чоторилапих — це зовсім інше. Це важко навіть уявити!

«Якщо виїжджати — нам потрібні три будинки: там, де будемо жити ми з чоловіком і моєю прикутою до ліжка мамою, бо в неї алергія на тварин, другий — де житимуть спинальники й третій — де житимуть коти. Тому що якщо їх заселити в одну хату, навіть у різні кімнати — вони порозривають один одного. Он Сава зі Сніжею один раз побилися так, що ми їх ледь розняли. У більшості собак тут психіка травмована, вони не „звикнуться“, ні — кожен уже пройшов своє персональне пекло. І це не один випадок, тут кожен має свій характер. Тому у нас стільки вольєрів і прибудов. А якщо я переїжджатиму, то потрібно забирати й тварин, зокрема й котів, які „розфасовані“ в інших людей, а це ще близько 20 душ», — пояснює Даша.