Сам на сам з самотністю: перспективи та реальність притулків для евакуйованих маломобільних і пенсіонерів ВПО

Прифронтова Донеччина переповнена літніми людьми, яких повномасштабне вторгнення лишило без будь-якої допомоги. Евакуйовані родичі та сусіди, які наглядали за ними, для багатьох маломобільних людей фактично стали тим «стопом», який їм продемонстрував: вони не здатні вижити самі. Пришвидшили це усвідомлення пошкодження після російських обстрілів, холодні зими та поранення — навіть мінімальні, але ті, які остаточно «скосили» здоров’я цих людей.

Для багатьох останньою надією стали притулки для людей старшого віку. Спершу, ще на початку вторгнення — державні. Нині ж — волонтерські, ліжкомісця у яких якщо вже не скінчилися, то надто близькі до того. Принаймні на зараз у безкоштовні прихистки існує черга донеччан — десятки стареньких людей, які заледве виживають без сторонньої допомоги.

«Людей, які чекають на евакуацію, нікуди дівати»

Євгеній Ткачов, волонтер гуманітарної місії «Проліска» — один зі співвласників сімейного благодійного закладу для маломобільних та людей старшого віку. На сьогодні заклад переповнений — черга на розміщення може сягати кількох місяців, зважаючи на природні причини, які формують появу вільних ліжкомісць. Однак від цього кількість стареньких на прифронтових територіях не меншає - їх, як і раніше, тисячі, більшість з яких уже невдовзі опиняться під ракетами. А інші саме цієї хвилини виживають, пригинаючись і тікаючи від безпілотників і снарядів.

Євгеній Ткачов зауважує, що на сьогодні з Донеччини найбільше евакуйовують людей старшого віку. Розселяють за різними варіантами: у когось є рідня, когось — у місця тимчасового розташування. Хтось же лишається у тимчасовому житлі, яке надають волонтери чи влада на місцях, або їдуть далі - у приймаючі громади, з якими існує договір з владою прифронтових населених пунктів. Зокрема, там вони знаходять 5−6 будинків або один багатоквартирний об'єкт (наприклад, гуртожиток), й туди усі заселяються.

«Загалом для евакуйованих людей є пропозиції по Україні, де вони можуть жити в евакуації. Гірша ситуація з маломобільними категоріями — лежачими людьми, які не можуть попіклуватися про себе. Наприклад, зараз черга на евакуацію серед таких — понад сотня людей з прифронтової Донеччини, але їх фізично нікуди везти», — зауважує волонтер «Проліски».

Сьогодні переповнені навіть приватні хоспіси чи комерційні будинки для людей старшого віку. Місця є лише в тих закладах, у яких місячна плата за людину — від 12 тисяч гривень.

Проблема, за словами Євгенія Ткачова, полягає ще в одному критичному моменті: якщо бабуся чи дідусь лежачі, тож не мають можливості звернутися за допомогою до місцевої влади — державі про них часто невідомо. Крім того, серед обов’язків родичів — доглядати за своїми старенькими (зокрема, батьками).

Однак прірву між державою, волонтерами та маломобільними та старенькими людьми поглиблює й уявлення, що якщо в останніх є діти — то претендувати на місце у державному закладі (з відповідним доглядом) вони не мають права.

«А це Донеччина — тут у кожної бабусі чи дідуся історія, що діти лишилися по той бік (в росії чи на окупованих територіях), або воюють на тому боці, або ж просто виїхали в евакуацію, а старше покоління лишилося „приглядати“ за будинком. Навіть якщо від того руїни лишилися. І все одно — люди думають, що визнати власну безпорадність автоматично означає визнати, що вони не потрібні дітям, чи що в них вони погані. Ще є думка, що для того, аби потрапити в державний заклад — треба в суді відмовитися від дітей. І старші люди не підуть на це — що б не пропонували в обмін. Бо це вже осуд, думки на кшталт „а що люди скажуть?“…» — додає волонтер.

Від «та кому ми треба?!» до «дякую, що не кинули напризволяще»

Евакуйована з Часів Яру 68-річна Людмила Олегівна скаржиться: на «схилі» життя вона виявилася абсолютно самотня, без жодної фізичної чи фінансової допомоги. Її син поїхав за кордон (пізніше додає, що в росію) ще у 2015 році, після чого вирішив повністю забути про попереднє життя. До 2017 року за жінкою доглядала його дружина, однак невдовзі це припинилося. Врешті, відтоді Людмила Олегівна жила сама — з допомогою від небайдужих сусідів, які рубали дрова, купували продукти та ліки.

«Жила сама. Топила піч зимою, навесні платила сусідці - вона допомагала з розсадою та грядками. Але у 2023 вона виїхала, а я зовсім немічна — ледь ходжу з палицею. Пенсія — 4 тисячі, ледь на ліки вистачає. А щоб потрапить у якийсь притулок — треба набагато більше. Я запитувала в сусідки — вона дивилася ціни», — пояснює пенсіонерка.

Через це і Людмила Олегівна, і її знайомі ВПО старшого віку думають про те, що доживати доведеться виключно в шелтері для ВПО, якщо там будуть місця (і так само платитимуть сусідам за допомогу). Проблеми з розміщенням відчувають на собі вже тривалий час і волонтери, які евакуйовують містян. Зокрема, на сполох бив ще на початку лютого Ярослав Корнієнко, координатор евакуації організації «Схід SOS».

«Лишається найгостріша проблема, яка була і є системною та невирішеною: що робити з людьми, які потребують сторонньої допомоги під час евакуації та подальшого розміщення? Можна нескінченно дискутувати про політику міністерства, що за це відповідає, про брак бюджету, про відкриття в перспективі найближчих років будинків підтриманого проживання, про шкоду та погані умови в інституційних закладах (особливо якщо людина жила раніше у себе вдома, а зараз має бути десь розміщена). Але все зводиться до одного простого практичного питання: що нам прямо сьогодні робити з лежачою пані, яку покинули рідні, проте її потрібно евакуювати десь із Курахівської громади», — зауважує волонтер.

Що ще важливо — майже щодня з прифронтових територій Донеччини евакуйовують молодих осіб, які потребують стороннього догляду. Зокрема, не так давно у шелтер в Павлограді потрапив 20-річний юнак, чия доля виявилася буквально під питанням через відсутність місць, де його можуть розмістити.

«У шелтері перебував хлопець 20 років з аутизмом, спокійний вербальний юнак, але уявити крізь що він проходив — просто нереально. Він втратив нещодавно маму, яка ним опікувалась, і був евакуйований з дому. Батько помер раніше. Хлопцю дуже тяжко, страшно і самотньо», — зауважили волонтери, які базуються у тому шелтері.

На інформаційний запит журналістів «Вчасно» у Міністерстві соціальної політики відповіли, що станом на 1 січня 2025 функціонує 78 інтернатних закладів для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю. Планова потужність таких закладів складає 13 756 ліжко-місць.

«Щоб надати більшу допомогу, від 31 грудня 2024 затверджена реалізація експериментального проекту з тимчасового розміщення та підтримки деяких осіб з-поміж ВПО. Відтак право на тимчасове розміщення та підтримку через соцпослуги, зокрема стаціонарного догляду, мають особи похилого віку та люди з інвалідністю з-поміж ВПО. Бюджетні кошти спрямовуються на оплату наданих учасниками експериментального проекту окремих соціальних послуг, зокрема стаціонарного догляду. Наразі вільних ліжкомісць для отримання цієї соціальної послуги в учасників експериментального проекту немає», — йдеться у відповіді на запит.

Мінімально розв’язувати критичну потребу вже почав БФ «Схід SOS», який скерував 52 мільйони гривень на облаштування двох геріатричних центрів для 110 евакуйованих зі прифронту людей старшого віку. У селі Стецева зробили капітальний ремонт другого поверху відділення стаціонарного догляду, де оселилися 30 осіб, які покинули домівки на Донеччині. До того вони очікували на розселення в Центрі соціальної адаптації людей з інвалідністю ГО «Океан Добра».

«Щотижня нам вдається знаходити 5−10 місць. Найчастіше вони з’являються тоді, коли люди, які жили в геріатрії, помирають через вік чи хвороби. Ми називаємо це явище „чергою життя“. Щоб її пришвидшити, ми самостійно створюємо місця стаціонарного догляду», — кажуть у благодійному фонді.

Крім того, у селі Колиндяни волонтери відремонтували приміщення, в якому до кінця березня 2025 року поселяться 80 осіб. Заклад буде інклюзивним — з кімнатами, їдальнями, душовими та вбиральнями, які відремонтовані з урахуванням потреб маломобільних осіб. Також кожне приміщення там обладнане функціональними ліжками, підйомниками для зручності пересування на кріслах колісних.

«Громади, де розташовані заклади, виділяють кошти на персонал, забезпечення мешканців харчуванням і медичним доглядом», — пояснюють волонтери.

Зауважимо, що волонтерам до БФ «Схід СОС» вдалося створити понад 500 місць для розміщення людей з інвалідністю у шелтерах і геріатричних центрах на Івано-Франківщині, Черкащині (в Умані), на Вінниччині та Закарпатті. Нині тривають ремонти центрів у Тернопільскій, Івано-Франківській і Львівській областях.

Ціна хоспісу: скільки доведеться віддати у «приватні» руки, щоб про стареньких попіклувалися в платному закладі?

Догляд за людьми старшого віку чи маломобільними — робота, яку справедливо вважають однією з найтяжчих. Тим паче — коли мова про цілодобовий нагляд та безліч характерів і особливостей стареньких, які необхідно враховувати та вміти підлаштовуватись під них. Власне, саме за ці умови геріатричні пансіонати й встановлюють таку ціну догляду, яка щонайменше вдвічі більша за середню пенсію донеччан. Щоправда, за це вони можуть отримати немало послуг (принаймні, їх обіцяють на офіційних сторінках закладів):

• функціональні ліжка та телевізори у кожній кімнаті;

• відвідини лікарів (або їх прихід до пацієнтів, або логістика пацієнтів до фахівців);

• забезпечення гігієни маломобільних та стареньких постояльців (турбота й про те, аби в них не виникали пролежні),

• щоденне прибирання у кімнатах;

• допомога у прийомі їжі (а також дієтичне харчування), часто — 3−5-разове харчування;

• цілодобовий догляд.

«У будинок для людей похилого віку відправляють, коли родичі через будь-які причини не можуть забезпечити належний догляд літнім батькам. У Харкові будинок для людей похилого віку для хворих на деменцію працює цілодобово, пацієнти перебувають під наглядом лікарів постійно, що виключає ризик нещасних випадків», — йдеться на сторінці одного з хоспісів.

Станом на сьогодні, зважаючи на опубліковані пропозиції по догляду у приватних закладах, місячна вартість стартує від 8 тисяч гривень. Пансіонати різняться рівнями комфорту — зокрема, за життя в окремій кімнаті подекуди доведеться віддати від 15 тисяч гривень — і більше.

Якщо ж маломобільним чи людям старшого віку пропонують життя в кімнаті з іншими — то ціна теж залежить від того, скільки ліжкомісць буде. Якщо кімната для чотирьох — вартість стартує від 5−5 тисяч гривень. Для трьох — можливо знайти пансіонати, де місячне утримання коштуватиме 7−12 тисяч гривень. У кімнаті для двох — від 10−15 тисяч гривень.

Щоправда, залежить усе й від регіональності та розташування закладу. Відтак у «мальовничій місцевості» (гірській, або ж розташованій близ води, або в затишному містечку на заході України) ціни переважно дорожче — на 2−5 тисяч за кожною позицією. У Києві ж є хоспіси, в яких вартість денного перебування коштує 1,5−2 тисячі гривень. Якщо ж геріатричний пансіонат розташований у населеному пункті менш «комфортному» чи «привабливому» — то можна знайти пропозиції й нижчі за середні ринкові. Щоправда, не зараз — оскільки станом на сьогодні майже всі заклади з не захмарними цінами заповнені та навіть сформували черги з охочих переїхати до них. Аналогічна ситуація — і в хоспісах (закладах для людей із важкими, невиліковними захворюваннями). Здебільшого в такі установи визначають людей похилого віку, у яких виявили злоякісні пухлини, деменцію, хворобу Альцгеймера чи Паркінсона, психічні розлади чи порушення роботи опорно-рухової системи.

Турботливі руки — не стіни: скільки доведеться віддати доглядальницям за аналогічне піклування?

Щоправда, є варіанти аналогічного догляду тим, кому після евакуації вдалося знайти житло або дах над головою (однак не догляд). Допомога, яка надається удома — є й аналогічна за ціною, й дешевша та навіть безкоштовна. Наприклад, на профільних сайтах з догляду вдома послуги доглядальниці оплачуються погодинно — від 100 грн/годину. Крім того, різниться й нічний та денний тарифи: якщо середня ціна протягом дня за 3−4 години — близько 400 грн, то вночі за такий самий період догляду доведеться віддати 450 грн.

Крім того, ціну формують і інші нюанси догляду:

• Важкий психологічний стан — додаткові 20 грн/годину;

• якщо вага хворого перевищує 80 кг, ціна за кожні 20 кг збільшується на 10% від загальної суми;

• догляд патронажного працівника з кваліфікацією — додаткові 50 грн/годину.

Для ВПО-пенсіонерів та маломобільних людей, які заледве отримують 5 тисяч гривень пенсії - надто фантастичні суми, аби такий догляд навіть просто розглядати в перспективі.

Зауважимо, що за даними Пенсійного фонду України, станом на лютий 2025 року середня пенсія донеччан — 7,4 тисячі грн.

Тому люди шукають менш дороговартісні послуги турботи удома, яку пропонують переважно жінки на сайтах з пошуку роботи. Там ціна відносно нижча (наприклад, догляд упродовж 4−6 годин (двічі на добу чи тричі) може коштувати до 300−400 грн. Однак не завжди у людей, які пропонують таку турботу, є відповідні навички або ж кваліфікація. Інколи ж пропозиції є й більш «заманливі» (для тих, хто має своє повноцінне житло, а не окрему кімнату). Наприклад, догляд з проживанням удома в пацієнта. Однак такий варіант здебільшого обирають у випадку, якщо людина, що потребує догляду, живе в місті, а не селі. Щоправда, навіть такий варіант станом на сьогодні оплачується вартісно — від 11−15 до 25 тисяч гривень щомісяця.

Врешті, існує й безкоштовний варіант — але лише для тих, хто має дах над головою: догляд удома від «Українського Товариства Червоного Хреста». Її можуть отримати у понад 800 населених пунктах, однак за умови, що соціальний помічник у ньому живе. Також люди мають відповідати умовам програми — бути або маломобільними. або потребувати сторонньої допомоги. Детальніше про цю послугу можна дізнатися за номером: 0 800 332 656.

Без грошей, житла та опіки рідних: чи можуть донеччани, що мають дітей та мізерну пенсію, претендувати на місце у пансіонаті?

На сьогодні, за законом України, претендувати на місце у геріатричному пансіонаті можуть усі люди, громадяни України, які досягли 60-річного віку або їм лишилося не більш як 1,5 року до нього, зауважує Євген Федоричев, юрист Української Гельсінської спілки з прав людини. Однак у законодавстві не прописано, що держава зобов’язана помістити у заклади з відповідними послугами усіх громадян, які цього потребують.

«У законодавстві вказано, що відповідні категорії населення будуть поміщені до таких закладів за певних умов — коли будуть в наявності місця», — каже юрист.

Під час воєнного стану цю процедуру спростили — зокрема, тепер людям необхідно збирати значно менший пакет документів, а для реєстрації потреби необхідно лише звернутися до військової адміністрації громади. Хоча рішення все ж залежатиме від того, чи немає протипоказань до проживання серед інших осіб і чи буде їй місце в якому відповідному закладі.

Разом з тим значення не має, чи є в людини, що претендує на ліжко-місце з доглядом, повносправні дорослі родичі. Цей нюанс може враховуватися, але він не може бути підставою для відмови у поміщенні до закладу.

Водночас значення має дохід (пенсія та виплати) особи — від цього у державних закладах визначається її «платоспроможність». Зокрема, якщо сукупний дохід особи, що потрапляє до пансіонату чи інтернату для людей з інвалідністю, не перевищує два прожиткових мінімуми для непрацездатних, то вони перебувають повністю на державному утриманні. Якщо ж сукупний дохід — від 2 до 4 мінімумів — то перебування в закладі оплачується частково. А від 4 мінімумів — буде повна оплата проживання в пансіонатах чи інтернатах. Законодавчо про таку умову людей повинні інформувати напередодні поміщення в установу. Однак фактично це правило виконується не часто. Або ж попереджають… але замість прорахунку, скільки людина має платити, запевняють, що всю пенсію ті мають віддавати, аби жити в пансіонаті - навіть якщо вона не перевищує два прожиткові мінімуми.

На жаль, внутрішня система України, волонтери, пересічні громадяни та рідні людей з інвалідністю й пенсіонерів наголошують: задля гідного утримання близьких дехто готовий платити немалі гроші. Однак реальність в умовах війни така, що ціна не відповідає або якості, або платоспроможності людей, які потребують піклування. А постійні обстріли й руйнування тисяч квадратних кілометрів лише додають «кілометрові» черги тих, кому наодинці - сутужно й просто неможливо.

«Ілюзії, що все добре чи всього вистачає, не має виникати. Реальна ситуація зараз — не вистачає місць, де можуть жити люди старшого віку, маломобільні (а це не обов’язково старенькі), люди з психіатричними розладами. Немає місць, де вони будуть не лише в безпеці, а в гідних, відповідних умовах. Цинічно, але хтось має вмерти, щоб «черга життя» рухалася.

Станом на 10 лютого, наприклад, ми лише 17 людей змогли відправити на довгострокове місце проживання. Такі результати — сукупно за два тижні. Ще 132 людини на той момент проживало в Центрі соціальної адаптації людей з інвалідністю, чекаючи на подальше розміщення. А ще 162 людини чекали на евакуацію з прифронтових територій до транзитних шелтерів. Знайте й говоріть про ці цифри", — підсумовує волонтерка БФ «Схід SOS» Ольга Владимирова.