Медійна ініціатива за права людини (МІПЛ) із 2016 року документує випадки викрадення та незаконного утримання цивільних на тимчасово окупованих територіях, зокрема в Донецькій та Луганській областях.
За цей час правозахисники зафіксували понад 4200 підтверджених випадків полону. Нині за верифікованою інформацією, у неволі досі перебувають 2654 людей.
І якщо до повномасштабного вторгнення йшлося про сотні людей, то після його початку рахунок іде на тисячі.
На відміну від військовополонених, для цивільних досі немає чіткого механізму повернення додому. Багато людей роками залишаються в російській неволі, їхні родини не знають, коли вони зможуть повернутися, а держава досі не має чіткої відповіді, як їх повернути.
Щоб привернути увагу до конкретних історій незаконно утримуваних цивільних та посилити адвокацію заради їхнього звільнення, МІПЛ запустила проєкт «Амбасадори свободи».
Яка мета цього проєкту, чому цивільних так складно повернути з російської неволі, та як публічність може вплинути на їхнє звільнення — в інтерв'ю «Вчасно» розповіла менеджерка із зовнішніх комунікацій МІПЛ Анастасія Лоза.
«Вчасно»: Чому МІПЛ вирішила запустити проєкт «Амбасадори свободи» і чого, на вашу думку, досі бракувало в адвокації цивільних, яких незаконно утримує росія?
— Спочатку це взагалі не була кампанія з амбасадорства. Вона починалася як кампанія зі звільнення цивільних: ми створювали портрети людей, розповідали їхні історії. Пізніше зрозуміли, що потрібно залучати публічних амбасадорів для цих людей, тому що інакше кампанія просто не працюватиме.
Здавалося б, що за роки війни ми мали б напрацювати якийсь механізм, за допомогою якого цих людей можна було б звільняти з російської неволі. Але натомість уже понад 12 років триває російсько-українська війна, і досі ніхто не знає, як повертати цивільних. Вони ніби вже перетворилися на якусь статистику.
На мою думку, проблема значною мірою лежить у площині того, що ніхто не розуміє, як саме має діяти держава, яка, можливо, недостатньо комунікує цю історію.
Якщо умовно Україна говорить про те, що хоче обмінювати або повертати своїх цивільних, виникає питання: яким чином і на кого їх обмінювати? Якщо в полоні військові, то військових обмінюють на військових, а не на цивільних.
Для військовополонених існує чіткий механізм, прописаний у Женевських конвенціях. Зрозуміло, як відбувається обмін, коли він відбувається, як формуються списки, кому вони передаються. Міжнародний комітет Червоного Хреста виступає посередником. Такого механізму для цивільних не існує взагалі.
Із 2016 року МІПЛ зафіксувала вже понад 4200 фактів незаконного позбавлення волі. Це конкретні люди, про яких ми знаємо, за яких обставин їх затримували, а подекуди і де їх утримують. Когось із них відпустили, хтось загинув. І це виключно верифіковані кейси. Фактичної кількості утримуваних цивільних не знає ніхто.
Цифра велика, і, на жаль, і міжнародна спільнота, і українське суспільство вже ніби не помічають цю проблему. Вона залишилася на периферії і втратила людський вимір.
Але за кожною такою цифрою є люди, яких позбавили років життя. Є їхні родини, які так само втрачають ці роки життя та безцінні моменти разом.
Тому ми робили кампанію персоналізованою — через людей, їхні портрети та історії. І почали шукати для них амбасадорів.
Почали з Європарламенту. Станом на сьогодні до нас уже долучилися дев’ять представників. Амбасадорка Катерини Коровіної розповідала її історію з трибуни Європарламенту й нагадала про те, що ця жінка досі незаконно утримується в Росії.
Катерина Коровіна з Луганщини. Росіяни засудили її до 10 років колонії за невелику пожертву ЗСУ
—Тобто персональне амбасадорство має на меті насамперед публічно привернути увагу до конкретної людини та водночас до проблеми цивільних, яких рф роками утримує в неволі?
— Так, це інформаційно-адвокаційна кампанія. Європарламентарі, окрім того, що можуть публічно говорити про цю людину у своїх соціальних мережах або з трибун, можуть написати російському омбудсману з вимогою терміново звільнити цю людину, або принаймні підтвердити місце її перебування й допустити до неї Міжнародний комітет Червоного Хреста, щоб перевірити стан її здоров’я.
Європарламентарі мають додаткові дипломатичні важелі. Є прецеденти, коли амбасадор писав персонального листа утримуваній людині, яку взяв під свою опіку, а також звертався до керівництва колонії з вимогою повідомити про умови утримання, стан людини і її звільнення.
Україна не має офіційного поштового зв’язку з Росією, тому наші політики не можуть реалізувати такий механізм. Натомість у дипломатів є цей публічний тиск й інші важелі, які показують Росії, що цю проблему ніхто не залишить без уваги. Росія не зможе поховати цих людей на десятки років, як це відбувалося за часів ГУЛАГу, або закатувати їх до смерті, залишивши це в таємниці. Україна та міжнародна спільнота тримає руку на пульсі.
—А що дає кампанія на національному рівні? Чи шукаєте ви зараз українських амбасадорів?
— Якщо говорити про національний рівень, ми зараз теж активно шукаємо амбасадорів. Власне, тому ми й перезапустили кампанію, оскільки сподіваємося, що до неї долучаться і українські лідери думок.
Це більше про медійність і розширення інформування про існування такої проблеми в Україні. На жаль, люди, які безпосередньо з нею не стикаються або не працюють у сфері правозахисту, взагалі мало знають про те, яку кількість людей Росія щодня затримує й утримує на тимчасово окупованих територіях.
—Чи може стати амбасадором звичайна людина, яка не має великої аудиторії чи політичного впливу?
— Так. На нашому сайті можна обрати собі людину та поширювати інформацію про неї у своїх соціальних мережах.
Крім того, ми пропонуємо людям долучатися до мирних акцій та мітингів. У нас можна роздрукувати матеріали з лозунгами про існування цієї проблеми та необхідність звільнення цивільних.
Ми також можемо запропонувати людям, які не мають великої аудиторії, але мають можливості та зв’язки, домовитися й привезти у своє місто виставку про цивільних, яких утримує Росія.
Тобто загалом у нас є багато механік, як можна реалізувати й долучитися. І ми дуже закликаємо людей просто ділитися цією проблемою, історіями людей та інформацією про те, що така проблема існує.
Як маленьких донатів не буває, так і не буває невеликих внесків в інформування. Бо без інформаційного тиску неможливо реалізовувати адвокаційні заходи.
Правозахисники можуть їздити скільки завгодно до міжнародних організацій і розповідати їм про те, що відбувається, але в них може не бути політичної волі впливати на це та намагатися вирішувати проблему, доки не буде створено постійного публічного інформаційного тиску.
Коли люди вже вимагають від них звернути увагу, скористатися своїм мандатом і почати вирішувати цю проблему або принаймні шукати шляхи її вирішення, тоді це працює ефективніше.
Фото: МІПЛ
—Як визначається, кого саме передавати під патронат амбасадорам? Чи є певні критерії або пріоритетність?
— Зараз ми перебуваємо на етапі, коли шукаємо амбасадорів і пропонуємо їм стати ними, а не навпаки. Механіка така: ми пропонуємо людям, які є адвокатами України та українства за кордоном, долучитися до цієї ініціативи.
Далі, залежно від спрямованості конкретної людини, ми визначаємо, яку категорію цивільних їй можна запропонувати.
Наприклад, якщо йдеться про євродепутата, дивимося, у яких комісіях він працює, які резолюції ініціював, чим цікавився та яка в нього спрямованість.
Ми можемо запропонувати стати амбасадором певної категорії людей — умовно, спортсменів або журналістів. Також напряму питаємо, чи цікавить людину якась конкретна категорія, яку вона хотіла б адвокатувати, можливо, спираючись на власний досвід.
Таким чином, потім обираємо людину, щодо якої маємо достатньо верифікованої інформації, збираємо інформаційні пакети й передаємо їх амбасадорам.
—На сайті МІПЛ зазначено, що завдяки адвокаційній роботі додому вже повернулися четверо людей. Що вплинуло на їхнє повернення?
— Так, це правда, але ми не можемо заявляти, що виключно наші зусилля або виключно наша ініціатива з амбасадорства повернула цих людей.
Зусилля всіх українських громадських організацій, які займаються цією темою — як правозахисних, так і медійних, — допомагають.
Ми часто не розуміємо, яким саме чином і за рахунок чого певна людина опинилася у списках на повернення чи обмін, і хто саме вплинув на це. Бо немає сталого механізму.
Тому, зважаючи на результат, будь-яка подібна ініціатива так чи інакше цьому сприяє.
Полонені українці/ Фото з проєкту «Амбасадори свободи»
—Якої саме мети, на вашу думку, Росія досягає, викрадаючи цивільних на окупованих територіях?
— По-перше, це терор цивільного населення. Пригнічує будь-які опозиційні рухи. Люди бачать, що інших забирають і катують, і бояться цього. Неважливо, хто ти і ким був. Тебе можуть катувати до смерті просто через те, що ти проти окупації або не підкоряєшся окупаційній владі.
Викрадені люди — це також інструмент політичного тиску на Україну. Росія може викрадати цих людей і утримувати їх скільки завгодно.
Ми бачимо, що протягом останніх років на окупованих територіях України Росія будує нові місця утримання. Наприклад, СІЗО № 2 в окупованому Криму. Це місце, через яке проходять багато людей. Там страшні умови утримання і жорстокий персонал. І таких місць стає все більше.
— Чи є певні категорії людей, які найчастіше стають жертвами таких викрадень?
— Чоловіків серед утримуваних — переважна більшість. Із 2654 людей, які, за нашою інформацією, досі перебувають в утриманні, 306 — жінки. Решта — чоловіки.
Багато колишніх учасників АТО захоплювали ще на самому початку повномасштабного вторгнення. Очевидно, Росія вбачила в них певну небезпеку щодо можливих диверсійних дій та іншої діяльності.
Окрема категорія — це журналісти. До прикладу, у Мелітополі за одну ніч затримали близько 15 людей, які так чи інакше займалися медійною діяльністю. Це були колишні журналісти, блогери, власниця Telegram-каналу.
Це говорить про системність і про те, що такі дії не могли бути просто ініціативою окремих виконавців. Очевидно, рішення приймалося на доволі високому військово-політичному рівні.
Людей, які опиняються в полоні можуть затримати зокрема, за якісь старі донати або дописи. Загалом це категорія людей, які не підкоряються окупаційній владі й можуть створювати для неї певні незручності.
—Чи є дані про те, що в російській неволі перебувають діти?
— Такі прецеденти були. У нас зафіксовано 36 випадків затримання неповнолітніх. Із них відомо, що 30 досі перебувають у неволі. Серед них 20 людей по 18 років, семеро — 17-річного віку, троє — 16-річного.
Загалом серед затриманих семеро дівчат: одній із них 17 років, шістьом — по 18 років.
Ще відомо про чотирьох неповнолітніх, які загинули після затримання або під час утримання. Усі — хлопці.
Засуджена 21-річна Вікторія Максименко із Маріуполя/ 52-річний Ібрагим Куджанов з Луганщини помер у російському ув’язненні/ Віктора Нікітенка з Приазовського засудили на 12 років ув’язнення
—Яка частина цивільних, які перебувають у неволі, була захоплена ще до початку повномасштабного вторгнення? Чому цих людей так багато років не звільняють?
— За нашими даними, станом на зараз в утриманні перебувають щонайменше 244 цивільні, які були захоплені до 2022 року і досі залишаються в російських тюрмах.
Частина цих людей уже обвинувачені або навіть засуджені до доволі великих термінів. Їх етапують в глиб росії, далеко від кордону з Україною, для постійного відбування покарання.
Людей засуджують до 10, 15, 17 років позбавлення волі. У деяких кейсах — більше ніж на 20 років. Але це стосується й цивільних, які потрапили в полон вже після 2022-го.
Наприклад, є кейс Ірини Левченко з Мелітополя. Вона колишня журналістка. Її разом із чоловіком затримали нібито через якісь фотографії в телефоні. Ніхто не знає, що саме вона фотографувала.
Затримали у 2023 році. І лише нещодавно ми дізналися про вирок. Тобто минуло приблизно три роки від моменту затримання до початку процесу. І лише два тижні тому окупаційний Запорізький обласний суд засудив її до 15 років позбавлення волі.
Дуже часто ми не знаємо, де ці люди. Можемо дізнатися, що людина жива і утримується, лише з інформації від звільнених військовополонених, які бачили її в одному з місць несвободи.
Це комплекс проблем, який стосується як людей, затриманих до 2022 року, так і тих, кого утримують після 2022-го.
—Ви проводили дослідження досвіду звільнених цивільних. Наскільки системними є катування?
— Так, ми проводили це дослідження минулого року. Тоді 51 людина повернулася в рамках одного обміну, і ми опитали 44 з них. Найстаршому опитаному було 74 роки, наймолодшому — 28. 91% опитаних заявили, що до них застосовували катування в тій чи іншій формі.
Найпоширеніші види катувань: 88% заявили про побиття, 70% — про застосування електричного струму, 53% — про удушення.
18% заявили про сексуалізоване насильство. Зазначу, що мова не лише зґвалтування. Це також примусове роздягання та цілий комплекс інших дій, які належать до цієї категорії.
Ілюстративне фото
—Де зазвичай утримують полонених цивільних — у колоніях, СІЗО чи інших місцях?
— Якщо йдеться про людей, які вже мають вироки так званих російських судів, то такі люди зазвичай утримуються в колоніях безпосередньо на території Російської Федерації.
Щодо людей, які вироків не мають, але вже перебувають в цьому офіційному процесі, вони, найімовірніше, утримуються в СІЗО. Частіше — на окупованих територіях або ближче до українського кордону, але також на території Росії.
Що стосується людей, яких утримують без зв’язку із зовнішнім світом, вони можуть перебувати взагалі не в пристосованих спеціальних місцях. На початку повномасштабного вторгнення це могли могти бути навіть ями в лісі, підвали, приміщення на кшталт прикордонної застави в Чонгарі, яку переробили на місце утримання.
Із кабінетів зробили камери. Жодних адекватних умов для утримання людей там не передбачено.
— І наостанок, зважаючи на важливість інформаційного тиску для повернення цивільних, чи може надмірна публічність, навпаки, нашкодити конкретній людині або ускладнити її звільнення?
— Це складне питання. Що стосується нашої публічної кампанії, то ми не робимо це випадково. Усі люди, які беруть участь у наших публічних активностях, кампаніях та адвокаційних заходах, — це завжди погоджено з родинами цих людей.
Ми за власною ініціативою не розкриваємо жодних деталей. Щодо того, чи шкодить їм публічність, ніхто не має однозначної відповіді на це питання.
Водночас не говорити про проблему взагалі — теж не вихід. Проблема, яку замовчують, ніколи не буде вирішена.
Зараз до нашої кампанії долучається багато людей, які раніше не хотіли бути публічними й розголошувати певну інформацію. Буває таке, що минає чотири роки, вони це замовчували, а потім розуміють, що нічого не змінюється.
Вони приходять до нас і кажуть: «Ми думаємо, що настав час говорити про те, що людину викрали». І це все відбувається виключно за погодженням із родинами.
Інколи ми також звертаємо увагу родин на ризики. Якщо, наприклад, у них є близькі на тимчасово окупованих територіях, на яких можуть тиснути, приходити з обшуками чи чинити інші дії, ми можемо сказати, що, можливо, не варто робити певні публічні кроки, а потрібно діяти іншим шляхом. Ми даємо їм певні рекомендації. Однак зауважу, що кожна людина та її історія — індивідуальні, і ми діємо, враховуючи всі ризики й обставини.
Ілюстративне фото
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!