Місто вірних надії: будні прифронтової Дружківки з обстрілами та боротьбою за історичну справедливість

За вимірами карти бойових дій «Deep State», від уже сірого села Майське до Дружківки лишається трохи більш як 15 кілометрів. Від Русиного Яру — майже 16. В умовах минулорічної війни цієї відстані було достатньо, аби населені пункти майже не хвилювалися за безпеку та вважалися тиловими. Проте тепер, коли російські дрони долають відстань у понад 20 кілометрів, поняття безпеки на Донеччині стало ефемерним — таким, що може розвіятися від першої ж атаки ударних БпЛА. Так стало з Добропіллям, коли умовна безпека у місті зникла з масованим нальотом російськх дронів, що вдарили по центральній вулиці. Після цього люди почали активно евакуйовуватися та виїжджати з міста.

Дружківка поки тримається за життя в умовах війни міцно — зокрема, на людях, які для себе ухвалили рішення, що не покинуть місто до останнього. І поки така можливість є - вони не просто живуть, а й заряджають на це інших. Як це відбувається, і що про найближче майбутнє міста думають люди — дізнавалися журналісти «Вчасно».

У 2014 році російські найманці вже намагалися окупувати Дружківку, але через три місяці Дружківка була звільнена силами Нацгвардії України та регулярними військами.

У Дружківці раніше працювало понад 500 підприємств малого та середнього бізнесу, близько 10 великих промислових об'єктів, серед яких машинобудівні заводи. І саме промислова зона міста станом на серпень 2025 року зруйнована росіянами вщент. Після цього окупанти перейшли на удари по цивільним об'єктам: зруйнували супермаркет, будинок культури, коледж. 2 серпня цього року масованим ударом дронів російські терористи пошкодили 2 будинки, ринок, крамницю і адмінбудівлю, знищили декілька автівок.

Дружківські ціни в магазинах і на нерухомість: реалії мешканців за 15 кілометрів від фронту

На сьогодні у Дружківській громаді лишається близько 30,5 тисяч людей, дітей — близько двох тисяч, каже заступник начальника Дружківської міської військової адміністрації Ігор Шкодін. До 2022 року ця цифра була вдвічі більшою — близько 65 тисяч населення, більшість із яких виїхали з громади ще на початку вторгнення. Частина з них повернулася, частину мешканців сформували ВПО з уже окупованих населених пунктів Донеччини та Луганщини, які вирішили тут «осісти». І хоч евакуація з самої Дружківки сьогодні ще не примусова, та все ж людям радять думати уже й про наступну евакуацію — враховуючи динаміку фронту та те, наскільки швидко населені пункти стають «сіряком».

Попри те, що людей з міста виїхало чимало, все ж на ринок нерухомості це вплинуло інакше. Зокрема, місцеві зауважують, що ціни на житло тут лише підвищилися. І в результаті стали непідйомні для переселенців, які свого часу вирішили переїхати сюди. Наприклад, вартість оренди однокімнатної чи двокімнатної квартири стартує від 8−10 тисяч. Якщо мова про будинок (навіть у відверто занедбаному стані) — від 10 та вище, проте може сягати й 20, і 25 тисяч за місяць.

Ціни ж на продукти, зауважують містяни, також часто завищені. Принаймні порівняно з магазинами у Краматорську чи Слов’янську. В знаки дається зменшена кількість точок збуту, ризики прильотів і небажання постачальників їхати на Донеччину. Крім того, на цінах побутових товарів позначилося й закриття кількох мережевих магазинів, які були популярні серед містян. Тож зараз, аби скупитися, доводиться віддати на 10−15% більше коштів, аніж в сусідньому Краматорську. Різниця нібито й незначна, проте для пенсіонерів чи ВПО без роботи — помітна.

«Час від часу відкриваються нові магазини, підприємці роблять ремонти в приміщеннях і відкривають там чи кав’ярню, чи якийсь магазин одягу… Мені цей оптимізм незрозумілий, бо з Дружківки скоро виїжджати доведеться, а вони ніби спеціально розвивають продажі. Хоча для кого це робиться — питання», — зауважує Олексій, місцевий мешканець.

Переселенка Ольга Косач в евакуації вже була й повторювати досвід виїзду поки не планує. Каже, що у порівнянні остаточно визначила: хоче жити в Дружківці, допоки є така можливість. Будучи ВПО уже вдруге, вона зауважує - у Дружківці, яка за 11 років стала їй домом, планує лишатися якомога довше — до моменту, коли це буде хоч примарно можливо.

«Мене дуже тішить, що попри війну люди тут підтримують один одного. Тобто відкриваються магазини і їдальні, місто все одно продовжують розвиваати. Навіть подекуди для дітей бувають заходи — хоч і в укриттях і з великою обережністю. Бадмінтон, йога, просто зустрічі підтримки дітей і дорослих — це дуже важливо тут, коли фронт досить близько», — розповідає жінка.

За словами Ольги Косач, без такої підтримки у багатьох вихованців, яким вона викладала, почалася депресія. Їхній психологічний стан погіршувався на очах — діти від 5 років і до 18 не «вилазили» з телефонів, що потім призводило майже до фобії вийти на вулицю й соціалізуватися з людьми поруч. Тож участь в житті неповнолітніх мешканців Дружківки — не просто бажана, це — потреба.

«Час від часу „криє“ всіх. Я цього року буду 11 років як переселенка, і з Дружківки їхати зовсім не хочеться. Тому коли я зрозуміла, що можу бути корисна тут, нашим людям — вирішила, що хочу це зробити. Бо люди інколи повертаються з евакуації, їм потрібна якась допомога. Бабусям мінімально потрібна вода, дружинам військових, які на Донеччині несуть службу — побути поруч і сказати їм, що все буде добре… Багато хто налаштований взагалі не виїжджати, поки можна хоч якось жити в Дружківці - чи через фінанси, чи через тугу за домом. Але у них є одне спільне: вони всі почали дуже „вмикатися“ у розвиток і допомогу місту після повернення. Тобто з’явилася якась додаткова відповідальність за людей поруч, які їх потребують», — додає тренерка.

«Кому я там потрібний, у Києві?.. Хочеться тут лишитись… Це мій дім»

До повномасштабного вторгнення Дружківка неофіційно посідала почесне місце у вихованні молодих хокеїстів. У 2015 році найбільша того часу в Україні дитячо-юнацька спортивна школа хокейного клубу «Донбас» була серед лідерів за якістю спортсменів. Однак повномасштабне вторгнення відчутно «потопталося» по цій сфері. Насамперед місту довелося відпустити та фактично передати іншим спортивним школам своїх вихованців. Наступним кроком «неповернення» став і приліт у 2023 році в льодову арену «Альтаїр», яка бул гордістю міста.

Олександр Орлаченко, колишній тренер клубу «Донбас», пригадує: це сталося вночі, в комендантську. Коли це сталося — вибух чуло все місто. Вже на ранок, щойно дозволили, всі працівники, які були в місті, прибігли до ще палаючої арени.

«Мені як повідомили — відразу все обірвалося всередині. З розумінням що, мабуть, все закриється, припиниться… Подумав, що це вже все. Хоча у Дружківці до війни спорт дуже хорошими темпами розвивався. У нас на арені понад 1,5 тисячі дітей займалося. А зараз все вивезене в Дніпро, діти пішли в інші клуби по Україні - куди переїхали. В основному це Київ, центр країни. У Дружківку приїжджають лише в гості додому — ті, хто сміливіший», — каже тренер «Донбасу».

Олександр Орлаченко зауважує, що йому пропонували також переїхати в Київ. Однак каже, що понад усе мріє, аби запрацювала його улюблена дружківська арена.

«Я знаю. скільки в Києві всього, зокрема й тренерів. Навіть якщо влаштують мене — там же своїх вистачає! А тут — дім, я тут виріс… Не хочу нікуди їхати. І думаю, що поки що й не поїду. Я ж весь час тут прожив, це мій рідний дім, моя Дружківка», — каже чоловік.

Комунальна (й не лише) стійкість по сусідству з ЛБЗ: що про комфорт у Дружківці кажуть ті, хто спробував життя в евакуації

Попри те, що у громаді щоденно бувають прильоти (часто — неподалік міста або у ньому), проблем з водопостачанням, світлом або газом немає, каже заступник начальника Дружківської міської військової адміністрації Ігор Шкодін. Бригади ремонтників оперативно ліквідовують всі наслідки обстрілів. Однак гірше ситуація у селах громади: Торське повністю відрізане від газопостачання — там його відновити вже неможливо. Миколайпілля та Софіївка — без світла понад місяць, і відновити його так само неможливо. А ці населені пункти перебувають неподалік від самої Дружківки.

«Людей з цих населених пунктів намагаються максимально вивезти, дітей там уже немає. Але є ризик, зважаючи на просування на фронті, що до нас ці наслідки також доходитимуть. Наприклад, у Дружківці є проблеми з водопостачанням. Це часто трапляється через аварії на Донецькому водогоні, хоч від цього й частково рятують кілька десятків скважин. Тож ми технічну воду розвозимо по районах і віддалених селах», — каже посадовець.

Дружківка на сьогодні витримала та пережила немало російський авіаударів та нальотів дронів.

Разом з тим Дружківка вичищена — комунальники працюють щодня на вулицях, аби тримати місто чистим, Людей також не бракує - особливо сімей з дітьми,

«Населення скоротилося, звісно, але в Дружківці вистачає людей, які лишаються попри застереження місцевої влади. В окремих місцях у місті - метушня: діти на майданчиках, дорослі - хто на лавках на алейці, хто в магазинах. Дуже багато пенсіонерів. Транспорт ходить, пасажирів вистачає - і в автобусах, і в трамваях. Дружківка, до речі, останнє місто в області, де ще ходять трамваї», — розповідає Андрій Назаров, журналіст «Дружківка на долоні» та місцевий мешканець.

На сьогодні у Дружківці найбільше уваги приділяють тим, кому необхідна допомога — переселенцям, родинам із дітьми та людям старшого віку. Громадські організації, які переймалися долею міста й порушували антикорупційні питання, зоозахисні чи правозахисні, зараз перейшли на інший напрямок. Багатьом із них довелося перепрофілюватися — зокрема, місцевим журналістам, які почали не лише писати про життя міста, а й зайнялися гуманітарними питаннями, локальними проєктами для допомоги людям.

«Громадська діяльність у нашому місті була досить ініціативна. Але після початку вторгнення багато чого змінилося. Комусь довелося припинити роботу чи евакуюватися, хтось пішов служити, когось у підсилення забрали більші, всеукраїнські чи міжнародні, ГО. А є ті, хто лишився на місці й почав займатися радше гуманітарними потребами населення», — каже журналіст.

Андрій Назаров додає, що після війни повернутися до довоєнних потужностей громадських організацій вдасться — щоправда, з новими обличчями журналістів або активістів. Хоча коронавірус та повномасштабка продемонстрували, що громадськість Дружківки може результативно працювати й у дистанційному форматі - й коли це стосується питань життєдіяльності міста, й навіть організації, збору та видачі гуманітарних наборів окремим категоріям містян.

Місцеві, які сьогодні живуть у Дружківці, майже одноголосно запевняють: допоки є можливість — своє місто вони не покинуть. Тим паче зараз, коли воно зранене, але ще міцно тримається — зокрема й на своїх людях, каже 85-річна пенсіонерка Валентина Сергіївна, колишня тренерка з аеробіки. Хоча під час прильотів буває страшно — виїжджати жінка нікуди не планує. Наголошує, що занадто любить своє місто. Живе жінка поряд з промисловою зоною.

«Я з третього поверху не встигаю добігти до укриття, коли летить. Вікон у квартирі немає вже давно — забиті клейонкою та фанерою, бо тричі вже вибивало з 2022 року. Пощастило, що не поранило жодного разу… Але виїжджати не планую. Мені вже 85, уже не до того», — каже Валентина Сергіївна.

Попри вік та звуки вибухів, колишня тренерка не втрачає оптимізму — робить зарядку вранці, відтискається, прогулюється своєю Дружківкою й наголошує: головне — цінувати та берегти себе, і поки що — все в руках мешканців міста. Стрес після гучних ракетних обстрілів жінка також знімає завдяки фізичним вправам.

Разом з сусідами-пенсіонерами Валентина Сергіївна вірить, що Дружківка вистоїть та не буде окупована.

Життя не лише комунально-військовими питаннями

«Для мене Дружківка — моє рідне місто. Хоч я колись і виїжджав з неї в інше місто майже на 15 років, все ж повернувся. У мене тут поховані дві бабусі та два діди. Я тут виріс, жив, хочу для неї працювати. Нічого краще за Дружківку я собі й не уявляв. Хочеться, щоб моє місто вціліло, але маємо що маємо. Принаймні ми можемо зробити щось для мешканців міста, щоб вони жили в такому комфорті, наскільки це можливо в наших умовах», — каже заступник начальника Дружківської міської військової адміністрації Ігор Шкодін.

На сьогодні у Дружківці, окрім потенційної оборони міста та вирішення комунальних питань, також запущений ще один вагомий процес — з’ясування офіційної дати заснування Дружківки як міста. На сьогодні цей рік визначений як 1781, проте питання до цього все ж виникають — оскільки ще до того, як місто передали в «дарунок» поміщику, воно вже існувало. Відповідно, Дружківка старша, аніж на зараз це визначено офіційно. І хоч процес дізнання був запущений ще до повномасштабного вторгнення, але триває й досі.

«Територія Дружківки раніше була кількома селами, зокрема — хутором Єрушкова. Можливо, це якась транслітерація від Дружківки — це лише наша підозра. Однак життя тут вже існувало. А до того — тут ще й сиділи козаки. Тому зараз історики та краєзнавці намагаються визначити дату заснування нашого населеного пункту — не ту, яку визначили в радянському союзі, а реальну», — зауважує Ігор Шкодін.

На його думку, з’ясувати реальну дату — на часі, оскільки це крок проти імперської та радянської позиції, в яку свого часу росіяни «загнали» Україну та її населені пункти. І тим паче важливо це зробити зараз, коли окупанти нищать історичну та культурну спадщину країни тисячами кілограмів тротилу та бомб.

«Дружківка, ймовірно, була заснована ще запорізькими козаками, а не Катериною II. Це абсолютно суперечить тому, що нав’язує російська пропаганда — як і решту речей та традицій нашій країні. Тому боротися з імперіалізмом особливо важливо саме зараз», — зауважує Ігор Шкодін.

Участь у історичному процесі беруть не лише ті мешканці, що наразі живуть у Дружківці, а й ті, хто вже евакуювався в інші міста України, але не залишаються байдужими до долі рідного міста.

Заступник голови робочої групи з дерусифікації Дружківки Павло Островський, який наразі мешкає у Києві та приїжджає у Дружківку, також додає, що перші згадки про поселення козаків на місці сучасної Дружківки зустрічаються ще у 18 столітті. Тож зміна офіційної дати заснування Дружківки на 1768 рік — чергове та своєчасне нагадування, що це поселення було засноване не завдяки впливу росії, а вже існувало до того, як його почали «помічати» російська імперська влада та росіяни за часів союзу. Проти відновлення історичної справедливості раніше виступала влада «регіоналів». Однак сьогодні місто отримало реальний шанс розвіяти черговий російський міф.

«Спершу росіяни пройшлися своїми чоботями по українських землях, долях та культурі, потім радянський тоталітарний режим понищив нашу історію. Хоча в нас був власний шлях, наша українська мова, незалежність. Імперія ж це все завжди намагалася знищити. І реальною датою заснування Дружківки ми не робимо нічого нового, нічого не вигадуємо — це те, що ми маємо робити, щоб повернути історичну правду та справедливість. Бо для мешканців Дружківки важливий момент самоідентифікації та пам’яті - що місто, в якому вони живуть, козацького роду. Його заснували не росіяни, а козаки», — пояснює Павло Островський.

В умовах наступу рф не лише на територію, а й на історію та культуру України приклад Дружківки може стати одним з кроків деколонізації, яка полягає не лише у зміні назв, а й в історичній справедливості щодо першопоселень на Донеччині. Отже боротьба мешканців Дружківки за життя у своєму місті та історичну справделивість продовжується навіть в умовах наближення фронту.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ніби й тил, але нічого подібного»: росіяни вдарили безпілотниками по Дружківці