«Якщо вони побачать, що я підкорився — значить ми програли»: історія репресованих дисидентів Донбасу, які боролися з радянським тоталітаризмом

Щороку, третьої неділі травня, в Україні вшановують пам’ять мільйонів загублених життів, бездушно знищених радянським тоталітарним режимом. Пам’ятна дата встановлена Указом Президента від 21 травня 2007 року з метою вшанування пам’яті жертв політичних репресій комуністичного режиму.

Донеччина й Луганщина нині вважається одним з осередків дисидентського руху в Україні. Тут народилися й проживали такі відомі особистості як Микола Руденко, Василь Стус, Іван Дзюба, Василь Голобородько, Олекса Тихий, Іван та Надія Світличні.

«Безумовно, що всі наші дисиденти, зазнали репресії, — розповідає журналістам „Вчасно“ історик, начальник відділу аналізу українського державотворення Українського інституту національної пам’яті Ігор Каретніков. — Всі ці покарання були різними й вони значно вплинули на життя цих людей».

Одним із дисидентів, що піддався репресіям з боку Радянського Союзу є Василь Голобородько. З 2014 року він виїхав з Луганщини й нині живе на Київщині.

«У 1965-му році його виключили з Донецького педагогічного інституту за те, що він розповсюджував політичний памфлет нашого земляка, дисидента Івана Дзюби, який розповідає про інтернаціоналізм та русифікацію серед студентів. Через поширення цього памфлету він не зміг здобути вищої освіти, — розповідає Каретніков. — Він намагався поступити до Московського державного університету й попри те, що склав творчий іспит, його не прийняли, бо він вже мав біографію починаючого дисидента».

З 1969 по 1986 рік Голобородько не зміг ніде публікуватися, видати свої вірші на території Радянського Союзу. А як зазначив Каретніков, для творчої людини, як для письменника це було важке покарання. Він міг писати, але не міг дарувати свої вірші людям. І вищу освіту Голобородьку вдалося здобув лише у 2000-х на Луганщині вже за часів незалежної України.

Заслання до таборів, голодування та смерть

За словами Ігоря Каретнікова, серед способів репресій були й інші покарання, набагато жорсткіші. Як до прикладу, Олекса Тихий — людина, яка пережила неймовірні знущання з боку радянського режиму й неодноразово була заарештована й кинута до таборів.

«Вперше він був заарештований за критику радянських виборів. Казав: „що це за вибори, коли один депутат“, — розповідає історик. — Але тоді відбувся умовним покаранням. Вдруге, його вже заарештували в 1957 році за те, що він виступив проти вторгнення радянських військ на територію Угорщини, коли в 1956 році почалася угорська революція. За це він отримав тюремний термін. В 1957 році йому дали 7 років таборів».

У 1964 році Тихого звільнили. І попри те, що він мав три вищі освіти, зокрема сільськогосподарську, філологічну, а також додатково навчався у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту, він ніде не міг влаштуватися на роботу. Не міг бути й викладачем гуманітарних дисциплін, бо «сидів за ідеологічною статтею».

«Він свого часу працював вчителем, але не багато. Викладав фізику, англійську мову, але потім були вже робітничі професії, — розповідає Каретніков. — Втретє Тихого засудили в 1977 році. За рік до цього він став співзасновником Української Гельсінської групи й в 1977-му його за літературну і політичну діяльність засудили до ув’язнення у таборах».

Наступного року, 1978-го, у Тихого стався після голодування шлунковий крововилив, після чого він почав дуже важко хворіти й переніс ще декілька операцій.

«З джерел відомо, що тюремний лікар хірург зробив Тихому операцію на шлунку і зшив його так, що він виглядав як пісковий годинник. Через це йому дуже важко було їсти, — розповідає історик. — Після цього він важко хворів, переніс ще декілька операцій і знущань, яким піддавалися не тільки на волі, а й на території табору вже перебуваючи під покаранням. Йому не давали знеболюваних препаратів. Йому відмовляли в наданні своєчасної медичної допомоги. Врешті-решт у 1984 році Олекса Тихий помер в тюремній лікарні в Пермі. Він переніс неймовірні людські муки в останні роки свого життя. Далося в знаки й перебування в Пермському таборі й те, що він як людина свідома, яка завжди відстоювала свої позиції, дуже часто проголошував голодування, які позначилися на стані його здоров’я і призвели до захворювання та смерті».

Особливостями репресій була практика Радянської каральної психіатрії

У радянські часи особливо «популярним» методом покарання виступали психіатричні лікарні. Один із тих, хто піддавався подібним тортурам був Олексій Нікітін. За словами історика Ігоря Каретнікова, про цього дисидента з Донеччини мало що відомо. Є згадки про нього у російської письменниці Людмили Олексієвої й в українського історика Анатолія Русначенка, який писав про репресії на території України й Національний визвольний рух України.

«Ця людина за короткий час свого життя, 47 років, намагалася відстоювати соціально-економічні права робітників. На початку 1960-х років він закінчив Донецький гірничий технікум, працював на шахті механіком, електриком, потім закінчив Донецький політехнічний інститут був гірником-інженером, працював на шахтах Донеччини. Він постійно відзначався тим, що захищав права робітників, звертався до місцевих центральних партійних органів зі скаргами на порушення шахтними адміністраціями трудового законодавства і техніки безпеки. Тоді на шахтах дуже часто відбувалися вибухи й гинули шахтарі», — розповідає історик.

Для того, щоб захистити права працівників, у 1969 році Нікітін виступив з ініціативою створення робітничого осередку зі захисту прав робітників. За це він був виключений з КПРС і звільнений з роботи.

У 1971 році він намагався зв’язатися з посольством західних країн у Москві, щоб передати документи, які б свідчили про безлад, який існує в роботі радянських органів влади та в радянській економіці. За це у 1972 році був заарештований і звинувачений у зведенні наклепів на радянський державний суспільний лад.

«Потім був засуджений до примусового лікування у Дніпропетровській спеціально-психіатричній лікарні. Потім був переведений до Донецької психіатричної лікарні загального типу і тільки в 1976 році був звільнений, — зазначає Ігор Каретніков. — Після цього один рік він не працював, а потім перебивався на робітничих спеціальностях. У 1977 році Нікітін звернувся до Норвезького посольства в Москві з проханням надати політичний притулок. Його знову намагалися заарештувати, але він деякий час переховувався в брянських лісах, потім був пійманий працівниками КДБ і кинутий до Дніпропетровської спецпсихлікарні».

Вже у 1980 році Нікітіна звільнили, його стан здоров 'я тоді вже значно погіршився. Через певний час він звернувся до профспілкових об'єднань Великої Британії з проханням посприяти у створенні вільних профспілок в СРСР. У цьому ж році він зустрівся з кореспондентом газети Washington Post, який перебував на той час у Донецьку і розповів йому про свою госпіталізацію, умови у яких утримуються пацієнти спецпсихлікарень Радянського Союзу. Таким чином він оприлюднив інформацію, що психіатричні лікарні, які є своєрідними тюремними установами, утримують людей, незгодних з радянською комуністичною ідеологією.

«Відповідно після зустрічі з журналістом через декілька днів Нікітіна арештували вдома, — розповідає Каретніков. — Йому зробили укол через одяг, він втратив свідомість і його знов відправили до Дніпропетровської спеціально-психіатричної лікарні. У 1983 році в лікарні йому діагностували рак і відпустили. А вже у 1984-му він помер. Нікітін тричі був ув’язнений у спеціальних психіатричних лікарнях і піддавався репресіям, особливістю яких була практика радянської каральної психіатрії».

За зошит з віршами — рік у камері-одиночці

Ще один із дисидентів, який поклав своє життя за подальшу розбудову української держави був відомий Василь Стус. Це людина, яка виступала за розвиток української мови та культури.

Вперше він піддався репресіям, коли його було відраховано з аспірантури в 1965 році. Вперше його заарештували в 1972 році, а вдруге у 1980-му й вже тоді його визнали «особливо небезпечним рецидивістом» й засудили на 10 років примусових робіт і 5 років заслання до пермського краю.

«У 1983 році за те, що він передав на волю свій зошит з віршами Стуса на рік кинули в камеру-одиночку. Це психологічно, мабуть, дуже важко сидіти в одиночній камері, коли немає можливості спілкуватися і знаходишся під особливо прискіпливим наглядом з боку адміністрації, — розповідає Каретніков. — У серпні 1985 року Стуса відправили до карцеру, за те, що він читаючи книгу в камері начебто оперся ліктям на нари, хоча це й не було заборонено для засуджених, але ж покарати за щось треба було. Він на знак протесту оголосив сухе голодування, а 4 вересня цього ж року Стус помер, сказали, що від серця. Тож як ми бачимо, майже всі, перебуваючи у таборах, піддавалися жорстким тортурам й утримувалися у дуже жорстких умовах».

«Їх непроста доля сприяла тому, що в 1991-му українці проголосували за незалежність»

Табори, психлікарні, в’язниці, переселення, і врешті-решт розстріли — все це радянський союз випробовував на українських дисидентах.

«Особисто для мене, такі люди як Василь Стус, Олекса Тихий є прикладом. Вони попри те, що до них застосовували моральні тортури, психологічні й фізичні, залишалися людьми з великої літери, — каже історик. — Олексу Тихого взагалі називали совістю табору. Він вважав, що не може схилитися або підкоритися табірній адміністрації, яка чинила на нього тиск. До прикладу, Тихий носив вуса у таборі й всіх засуджених зеків примушували голити їх, а він не голив і за це його кидали до карцеру й інші методи примусу застосовували. Навіть Левко Лук’яненко, який з ним перебував в одному таборі, поголив вуса і йому пропонував, а Тихий сказав: „Якщо вони побачать, що я підкорився, то значить ми програли. Нехай буде одна людина, яка не підкорюється і це вже буде виклик тюремній адміністрації“. В особі тюремної адміністрації вони бачили всю каральну систему радянського союзу і весь державний апарат. Таким чином намагалися не підкорюватися, не давати слабини».

І поки українські дисиденти виживали під тортурами радянщини, тодішнє суспільство й гадки не мало, що з ними коять за ґратами у таборах. Про знущання знало лише обмежене коло людей, яке було дотичне до репресованих.

«Тоді за сталінських часів повелося, що якщо посадили, то, мабуть, було за що, типу покарання без вини не буває, — каже історик Ігор Каретніков. — Я, як людина, яка жила в часи радянського союзу, можу сказати, що про таких людей стало відомо тільки під час перебудови. До того часу пересічні громадяни не знали про те, що відбувається з такими людьми як Тихий, Руденко, Стус та інші. Тільки вже наприкінці існування срср більш-менш стали відомі імена цих людей, за що вони сиділи, як померли, як були покарані. І от в цьому випадку вже можна говорити про те, що їх доля вплинула на подальші погляди суспільства і сприяла, тому, що в 1991 році жителі України проголосували за незалежність».

Відновлення історичної справедливості через роки

Нині репресії українських дисидентів лишаються в історичному вимірі, які не можливо забути. Й попри те, що це події минулого сторіччя, нащадки репресованих й до нині намагаються відновити історичну справедливість. Для цього в Україні функціонує Національна комісія з реабілітації при Українському інституті національної пам’яті. Вона утворена відповідно до статті 7-1 закону «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917−1991 років».

З травня 2018 року Національна комісія є єдиним органом, який має повноваження ухвалювати рішення про визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій. Вона ухвалює рішення за результатом розгляду на своїх засіданнях документів, матеріалів та обґрунтованих пропозицій, отриманих від регіональних комісій з реабілітації.

Одна з таких регіональних комісій функціонує з 2019 року й на Донеччині. Очолює її гроадський діяч Павло Островський.

«Я організовую нашу роботу, тобто отримуємо заявки від людей, які до нас надходять з різних країн, організовуємо засідання комісії й готуємо обґрунтовані пропозиції на розгляд до Національної комісії, — розповідає Островський журналістам „Вчасно“. — Заявки, які надходять — це історії про те, як радянська тоталітарна машина виривала людину з мирного життя і визначала її ворогом народу, за це вона мала або відсидіти в тюрмі, або взагалі поплатитися життям».

Всі ці злочини, за словами Павла Островського, визнаються нині на рівні законодавства. У 2018 році була нова редакція вищезгаданого закону, і відповідно до цього було оновлено, а подекуди створено нові регіональні комісії з питанням реабілітації.

«Якщо брати, Донецьку область, то ситуація тут специфічна, бо попередня комісія функціонувала до 2014 року на базі Донецької обласної державної адміністрації, і, на жаль, з окупацією Донецька не збереглося документів. Тобто цю комісію ми фактично створювали з нуля», — розповів Павло Островський.

Як зазначив Островський, останнє засідання комісії було ще у 2021 році, після цього вона не збиралася, бо не було заявок на розгляд.

«За алгоритмом, комісія спочатку отримує заявку, до прикладу, заявниця пише, що у 1941 році, її прадіда і прабабусю депортували, як лице німецької національності із села Мемрик, — розповідає Островський. — Прадіда відправила у в Богославлаг, а прабабусю в Новосибірську область. Людина запитала, як може отримати довідку на реабілітацію своїх прадіда і прабабусі. Ми робимо запити на Галузевий державний архів МВС, Галузевий державний архів СБУ, оскільки в них можуть бути необхідні документи. І ось коли вже зібрали цей масив документів, ми надсилаємо їх завчасно членам нашої комісії аби потім розглянути це все на засіданні. У нас всі зацікавлені, щоб допомогти людям й відновити справедливу історію своїх родин».

«Репресивна нелюдська машина мала різні мотиви, аби знущатися з людей»

Окремо Павло Островський зазначив, що переглянувши сотню надісланих історій, величезна за способами репресивна нелюдська машина мала різні мотиви, аби знущатися з людей. Зокрема етнічні, які стосувалися німців, греків та інших національностей.

Відомо, що саме на Донеччині сильно від репресій постраждали греки, проводилася так звана грецька операція НКВС.

«Не було логічних причин боятися греків. Обґрунтувати це чимось, крім якоїсь хворої уяви, складно. Просто комусь там в НКВС спало на думку, що треба знущатися з греків. І вони просто величезну кількість людей взяли й знищили. Без суду і слідства розстрілювали, — розповідає Павло Островський. — Близько 20 тисяч греків були арештовані та засуджені і з них близько 5 тисяч на Донеччині, а 96% людей були розстріляні протягом одного місяця. Це орієнтовні цифри, бо точну кількість не встановлено. Тому зважаючи на всі ці злочини людям нині важливо відновити чесне, гідне ім'я своїх пращурів й відновити юридичний факт, що радянським режимом здійснювалися жахливі репресії над мирними людьми».

В умовах сьогодення після широкомасштабного вторгнення рф терор і політичні переслідування стали моторошною реальністю для величезної кількості українців, чиї міста і села окупували війська агресора. З огляду на все, що відомо, зокрема про Бучу, Ірпінь, Гостомель, Маріуполь, День пам’яті жертв політичних репресій набуває для нас нового значення.

Ціною надзусиль і багатьох життів Україна не припиняє боротьбу за те, щоб звільнити свою землю від російських окупантів і відновити свій суверенітет. Вона бореться за те, щоб методи радянської репресованої машини не були інструментом політики у XXI столітті.