Війна починається ще з перших кілометрів Донецької області. Звуки «прильотів», дим, зруйновані будинки, розтрощене життя тисяч сімей під завалами. Біда, яку принесла росія в Україну, не обійшла й фронтову Красногорівку, яка ще з 2014 регулярно страждає через «прильоти» ворожих снарядів. Багато з них забрали людські життя.
Журналістів «Вчасно» Красногорівка зустрічає звуками обстрілів. Тут зовсім гаряче — і міста, й села, й українських військових із цивільними російська орда намагається зрівняти з землею. Снаряди падають на вулиці, на будинки. Руїни зруйнованих ракетами й градами будинків ховають під собою цілі сім'ї. Хтось виживає, чиєсь життя обривається під тонами колишнього будинку.
Сьогодні у Красногорівці життя тримається на «трьох китах»: гуманітарній їжі, воді та сірниках. Останні потрібні й тоді, коли треба приготувати їжу, й коли потрібно готуватися до вечірнього купання. Проте для цього потрібна вода, яка в місті — майже рідкість. І тут їй добре знають ціну.
Місто майже кожен день під обстрілами. Вулиці пусті, лише іноді можна зустріти тут місцевих.
Гуманітарні вантажі, які привозять волонтери, у Красногорівці не такі й часті. Місцевий житель Віталій Вікторович каже, що нині годує себе сам — тим, що було в запасах, і тим, що росте на городі.
«Волонтери приїжджали тільки раз, десь у квітні. Давали гуманітарку. По той бік вулиці ще дають, а на цьому боці — нічого, нікому. І туди не підеш за гуманітаркою, ні — бо дають по списках продукти, а мене ж у списках мешканців тієї вулиці немає. За водою треба ходити у церкву — там хоч дають хорошу воду, яку можна пити. По 10 літрів в день, а за них треба віддати 70 гривень», — пояснює пенсіонер.
Купувати щось у магазині Віталій Вікторович не може — він пенсіонер без офіційного досвіду роботи, тому не отримує жодної копійки пенсії. Через це лишається у Красногорівці й навіть не думає про евакуацію.
«Сьогодні ви невдало приїхали, під обстрілом ходите… Але якщо буде щось летіти — то ховаємося у мою хату, хоч якийсь захист вам буде. Чули? Бо це ви приїхали, а ми вже звикли жити під снарядами», — каже красногорівець, поки веде нас у двір показувати наслідки чергового прильоту в його будинок. Наше спілкування триває під постійні звуки прильотів на території міста. За кілька хвилин до нашого приїзду було кілька «прильотів» — два снаряди поцілили у будинок на сусідній вулиці. До цього, 24 березня, «град» прилетів й в будинок Віталія Вікторовича. Каже, цілили з окупованого Донецька. І прилітає в Красногорівку звідти «на постійній основі».
«Коли в будинок прилетіло, то паркан мені геть знесло. Люди дали сітку, то хоч її натягнув, щоб відділити двір від дороги. Хоча… Скло повибивало у вікнах, то просто забив їх дошками. Ще як прилетів „град“ 24-го, дах розібрало. Шифер знесло, але трохи затягнув. Але ж дірка збоку лишається, вибоїна… Немає як її чимось закрити, цементу теж немає. Живу так», — каже Віталій Вікторович.
«Вже звик: чую щось — ховаюсь у будинок, якраз встигаю заскочити в нього. А з вулиці люди поїхали через те, що страшно, небезпечно. Ось дивіться: одні, другі, треті, четверті… Це вони всі поїхали. Сусідам навпроти прилетіло того ж дня, коли й мені - 24 березня. То вони після того зібрали речі й відразу поїхали, а мене попросили подивитися за будинком. На цьому боці зовсім мало людей лишилося. Ще по іншому боці вулиці трохи більше, а тут пусто», — розповідає пенсіонер.
Красногорівку не обійшла й інформаційна війна. Віталій Вікторович під звуки обстрілів, які стають дедалі голоснішими, каже: деякі з тих, хто лишився, підтримує росію через телевізійну картинку.
«Українського телебачення у нас немає. Це в мене є супутникове телебачення, то я дивлюся й українські, й закордонні новини, програми різні. А в багатьох телевізор показує тільки російські канали. І їх же й годують тим, що „Україна обстрілює своїх же“, „злі бандерівці!“. А я кажу: „Та що ви дивитесь? Там же все, що кажуть — то брехня!“. Але ж вони впевнені в тому, що це правда, їх не переконаєш. То дивляться росію й все. Треба було ще в 14 році ту вишку завалити, бо це ще з того часу пішла сильна пропаганда. А ідіотів, які в це вірять, тут вистачає. Через одного став — не помилишся», — махає рукою пенсіонер.
Напрям обстрілів очевидний — снаряди летять з окупованої території: з Березової, Катинського, Старомихайлівки, Абакумова, з шахти «Бутівка» тощо, «по прямій». І прилітає в Красногорівку звідти «на постійній основі».
Іншу думку ми почули від іншого місцевого мешканця. Дідусь під 80 років зустрічає нас на другій вулиці міста. Коли кажемо, що ми — журналісти, відразу резюмує: «Ви — з рекламного телебачення! Вот вы снимаете эту свою рекламу, как в Украине хорошо живется. Я эту рекламу видел по телевизору. Когда показывают жизнь людей на Украине — это ж только реклама, ложь. Вам за такую рекламу платят деньги. Естественно, вы не рассказываете правду, как россия, только рекламу показываете».
Питання, яке телебачення він дивиться, фактично відпадає. Однак ми перепитуємо й отримуємо відповідь: «Смотрю правдивое телевидение, а не рекламу!». Відразу після — розповідає свою версію того, що відбувається з 2014 року. «С 2014 года стреляет Украина. У меня весь огород в снарядах! И тогда, и сейчас», — каже чоловік.
На питання, з ким Україна воює, якщо стріляє, дід запевняє: проти неї ніхто не воює. За версією чоловіка, наша країна сама себе обстрілює та руйнує.
«У меня вот крайний дом, если бы та сторона (окупанти, росія — ред.) стреляла — я бы первый услышал. Ни одного выстрела россия не сделала. Но мы уже привыкли, живем так с 2014. На нашем огороде ямки постоянно. Небольшие, от прилетов. Вот неделю назад последний раз. Я еще 8 лет назад говорил: если бы оттуда стреляли — мы услышим!», — каже дід. А потім виносить нам касету. Як каже, такі «подарунки» регулярно прилітають. Від кого — навіть не сумнівається, бо йому «розповідають правду» по російському телебаченню.
Проблема з продуктами та водою у Красногорівці спільна. З кількох десятків магазинів у місті працює близько десяти, з яких не лише продуктові, а й зоомагазини. Туди провізія також завозиться, однак рідше ніж у «людські» магазини.
Йдемо до маленького магазинчика, який відкритий під час обстрілу. На вулицях пусто. «Як ви тут працюєте, коли навкруги бахає?», — питаємо у продавчині. Надія відповідає: працювати — страшно, інколи настільки, що майже увесь день магазин зачинений. Однак на роботу за можливості ходить щодня, бо людям потрібно щось їсти.
«Ми навіть не думали їхати з Красногорівки. Все ж продукти є, тут лишилися жити цілі сім'ї, а людям потрібно щось купувати та їсти. Бо у когось город розкурочений, хтось просто не має запасів. Тому покупці, звісно, є. Але посеред дня й увечері вулиці пусті. Тільки зранку, з сьомої й до 12-ї, приходять скуповуватися. А потім тікають по будинках. Але коли сильні обстріли чи десь близько прилітає — то ми зачиняємо магазин, звісно. Всім страшно», — каже жінка.
Через небезпеку у Красногорівку тепер їздить лише один постачальник, який привозить товар. Всі інші відмовилися, бо бояться «прильотів».
«Почалися обстріли — всі перестали їздити сюди. Ціни на продукти, звісно, піднялися. Найчастіше люди беруть чай, крупи, хліб, то ці продукти не дуже сильно здорожчали. Інколи ще в нас беруть ковбасу, навіть цукерки. То це стало дорожче, так», — каже Надія.
Родина Надії лишається жити в Красногорівці. Внуки жінки — двійнята-сестрички по 14 років, 13-річний і 17-річний хлопці — вже навчилися жити під обстрілами. Жінка зізнається: ні дорослі, ні діти не хочуть покидати свої будинки. Тому й навчання закінчували онлайн, сидячи під обстрілами вдома.
«Ми вже всі звикли так жити. Інших варіантів же й немає. Хоча багато хто виїхав, але й багато хто лишився. Сім'ї з дітьми… Інколи їдеш провулком, і стільки дітей гуляє! Вони вже всі знають, що робити, якщо обстріли починаються десь поблизу. Знають, в яких підвалах можна заховатися, до яких сусідів бігти у випадку чого. Підскакують на місці, коли падає недалеко. Але діти приречені тут. Їх намагаються не випускати на вулицю надовго, якщо щось чутно — заганяють назад. І з дітьми не виїжджали, бо куди без грошей їхати? Найчастіше діти в молодих сім'ях, а зараз роботи геть немає. Люди збідніли вкрай, живуть за рахунок пенсіонерів — у кого ще батьки чи діди з бабами живі», — розповідає продавчиня уже під звуки прильотів у кількох метрах.
Від окремих снарядів шибки в магазині починають дрижати. Закриваючи магазин, Надія додає: після 24 лютого стріляти почали інакше, ніж усі 8 років до того.
«У нас були прильоти, часто. Але таке, як зараз, було тільки на початку, у 2014 році. І обстріли ті, які зараз — дуже страшні, моторошні. Були загиблі, поранені… Багато вже», — розповідає Надія, перш ніж попрощатися й швидко піти додому.
Коли ми доїжджаємо до багатоповерхівок, ворожі снаряди лягають вже дуже близько. Під під'їздом помічаємо двох жінок — пенсіонерку та жінку років 35. Обидві стоять під навісом під звуки вибухів. По той бік будинки вже лягають снаряди. Нам відразу починають кричати, щоб ми ховалися, тому що двір постійно прострілюється.
«Куди ви надумали приїхати? Тут прильоти постійно. От буквально перед вашим приїздом було три прильоти, хвилин 20 тому. А так стріляють увесь день», — каже молодша, Ірина. Старша жінка додає: безпечного часу, щоб пройтися вулицею, немає. Однак можна встигнути «проскочити» між обстрілами зранку, коли вони не настільки щільні.
«Нам до 10-ї ранку ще дають „побігати“, то хтось у магазин біжить, хтось ще кудись. А після 10-ї вже важче. Але люди все одно ходять. Бо у нас і не затихало всі ці роки», — каже Валентина Петрівна.
У їхній будинок уже було кілька «прильотів». Перший — на 5 поверсі, у сусідньому під'їзді «вибили» 4 поверх. Скла у вікнах не лишилося — всі забиті дошками. Єдиний сховок від ракет, касет і градів — підвал, в якому облаштували «нічліжку». Тепер там стоять два ліжка з ковдрами, кілька пляшок води та аптечка.
У підвалі в рази безпечніше, ніж у квартирі, тому під час близьких прильотів обидві жінки спускаються на вулицю й чекають біля під'їзду. Якщо впаде щось поруч — відразу спустяться униз. Коли ми прощаємося, жінки в унісон відмовляються від фото — бояться, що їх «закладуть» свої.
«Тут один раз сфотографуєшся — і горя не наберешся. А ви тікайте з Богом звідси!», — радить Ірина.
В момент, коли ми прощаємося з красногірцями, зовсім близько прилітає черговий снаряд. Як з’ясовується пізніше, прилетіло на відкриту площу — саме в те місце, де в той момент мали перебувати журналісти «Вчасно», якби водій не забрав кореспондентів.
Снаряд зробив чергову вирву в асфальті. Кожний приліт тут відчувається як особиста рана, тому що поки поруч лягають ворожі снаряди — за кількасот метрів граються діти, вимушені проживати дитинство під обстрілами. Того дня мешканцям Красногорівки пощастило — люди вціліли. Однак заради цього на лінії фронту гинуть тисячі наших захисників, чітко знаючи, з якою ордою вони воюють. І вмирають героями вони для того, аби в дітей лишався дім, батьки, та головне — життя.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа — сильне суспільство». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів